— Ото ж бо й воно! — сварливо огризнулась незнайомка. — Не знаєш ти нічого! А дарма! Ти сам собі король. Якщо ти осліп, значить, ти сам цього захотів! І не треба паніки! Непросто гра! Велетенська, напівбожевільна гра, де всі герої міняються масками і бавляться з ролями. Але я, здається, верзу щось не те. Зачекай секундочку, я зберуся з думками і спробую тобі допомогти... Так-с, так-с, що тут у нас? Ей, ви там, ворушіться! — гаркнула вона.
— Що ти робиш?
— Нагнітаю обстановку. Хіба не ясно?
— Навіщо?
— Та не заважай! О, здається, я знайшла вихід.
— То мені тобі дякувати?
— Хто його зна. Можеш спробувати. Але спочатку скажи мені, де ти себе відчуваєш?
— Тобто?
— Ну де ти знаходишся?
— Тут...
— Та ні, тут знаходжуся я, ми вже наче завершили цю розмову. Як би це тобі пояснити зрозуміліше? Хм... А, знаю! От скажи, що б ти намагався якнайдовше втримати над водою, якби на тебе впало море?
— Може, ти маєш на увазі, якби я впав у море?
— Я маю на увазі те, що я маю на увазі! Будеш придиратись — втечу!
— Все, все, я німий, як риба!
— Ти не німий, не бреши. Отже, на тебе впало море. Що ти тримаєш над водою? Відповідай давай!
— Ну... Мабуть, голову!
— Ого, у нас прогрес? Ти перестав тупити? Молодець! Отже, ти відчуваєш себе в голові! Так от, тепер підніми руки вгору — і обхопи голову. Так-так, правильно! От бачиш? Тепер ти тримаєш себе в руках!
— Дурня якась! — сказав Андрій. — І що це мені дасть?
— Ну як... Що б не сталось, треба завжди тримати себе в руках. Хіба ти цього не знав?
— Знав. Але голова тут ні при чому.
— Ти нічого не розумієш, — розчаровано сказав голос.
Андрій відчув, як у голові щось перемкнуло. Далі з’явилось відчуття гіпертрофованої реальності. Голоси стали об’ємними, повітря — важким і вологим на дотик. Ніздрі нервово затремтіли, вловивши запах опалого листя. Не витримавши напруги, спітніли долоні. А очі... Все його тіло перетворилось на очі. Звідкілясь згори полилось бліде світло і розбавило загуслу темряву легким молочним туманом. Світляний конденсат огорнув усе навколо, і Андрій побачив величезну синю гусеницю, що лежала перед самісіньким його носом, курила кальян і водночас запихала собі нього гриба, що правив за щоки здоровенні шматки синього гриба, що правив їй за лежанку.
— Привіт! — сказала гусениця, одним махом проковтнувши все, що донедавна стирчало з її синього рота. — Я вже збиралась плюнути на тебе і піти спати! Але потім згадала, що оце щойно встала!
— В...вибач! — злякано прошепотів Андрій. — Здається, я ще ніколи не говорив із гусеницями.
— О! — прошамкотіла потвора, запихаючи до рота наступний шматок гриба і випускаючи кільце білосніжного диму. — То я в тебе перша? Та ти мені лестиш!
— Та ні, це правда!
— Я теж ніколи не говорила з такими тупими хлопцями. У нас так багато спільного! Може, одружимось? Знаєш, я хочу багато дітей! Щоб вкладати їх спати і шикати на всіх, хто буде шуміти.
— Дозволь тебе перебити, але...
— Не дозволяю! Ти вже й так мене перебив!
— Та я ж ненавмисне.
— Ясне діло, що навмисне, можеш не виправдовуватись, в цьому світі нічого не буває випадковим... Але ну їх до біса, ці правила етикету. Говори, що хотів!
— Ти кажеш, що хочеш дітей. Але ж хіба у гусениць бувають діти?
— Ні, звісно! — тварюка проковтнула чергову порцію гриба і голосно відригнула, закутавшись у хмарку диму. — Але той, хто шумить, наприклад, Цвіркун, цього не знає! І ми йому про це не скажемо! Правда?
— Мабуть, — Андрій розгублено почухав потилицю. — Але якщо нас раптом хтось підслухає, то що ж тоді?
Гусениця роззявила рота і збентежено поворушила довгими, такими ж синіми, як і вона вся, вусиками. Навіть жерти перестала.
— Біда буде! — пошепки сказала потвора. — Велика біда!
— Чому?
— Бо я з’їм його. З’їм кожного, хто підслухає мої розмови!
— Але яка ж тобі від цього біда? Не розумію...
— Та не мені, бовдуре! А тим нещасним, що опиняться поруч, коли я менше всього хотітиму, щоб вони тут опинялись... Як ось тобі, наприклад!
— То ти мене з’їси?
— Ні, звісно! З якого ляку мені тебе їсти? Ти ж наче не підслуховуєш наші з тобою розмови... Чи підслуховуєш... Стоп... Якщо ти їх підслуховуєш, то виходить, що і я їх підслуховую. А отже, я повинна зробити з собою те саме, що й з іншими. Во ім’я справедливості, ти ж розумієш... От тільки я невпевнена, що зможу себе з’їсти. Бо коли дійде черга до мого рота, то знадобиться ще один рот. А в мене немає зайвого рота...