— Я можу допомогти, — вирішив пожартувати Андрій.
— Ти на той час уже будеш з’їдений, — серйозним тоном сказала Гусениця, відкусила ще один шматок гриба і зненацька щезла.
— Ти чого? — заволав Андрій на все горло, сподіваючись, що потвора його чує. Та марно. Ніхто так і не з’явився.
— Прекрасно! — пирхнув Андрій і сів на камінь — витріщатися на місяць.
Місяць... Хм... Дивний якийсь місяць... Дивишся на нього — і наче мертве обличчя згадуєш. Невідомо чиє, невідомо звідки — холодне й сумне, мов попіл із кладовища.
А навколо — ліс. Чорний і похмурий, як сама ніч. Древній і дикий, наче вирваний зі старих легенд. Височенні дерева вершинами підпирають небо. Як високо не задирай голову — усе одно не побачиш, де закінчується гілля і починаються зорі. Здається, вони живуть прямо там, розвішані поміж листочків, наче новорічні прикраси на ялинці.
Земля дрімає, окутана шаром вогкої, теплої глиці. Пахне осінню й гнилизною, старими пеньками і вітром з далеких озер. Поміж гігантськими грибами звисає якась товста, вкрита дрібного росою, сітка. І ні звуку навколо. Тільки мертва, холодна тиша.
Андрій піднімається з каменя і йде кудись навмання. Далеко попереду, між кривими ніжками величезних грибів і поодинокими хирлявими травинками видніється слабке блакитне сяйво. Ноги грузнуть у глибокому мосі, тепла глиця довірливо тулиться до босих п’ят. Десь високо вгорі перемовляються з вітром дерева. Зараз би поспати... Отак заснути, прямо тут... На блідій постелі, зітканій з моху і сухої трави. Де птах не літає і сонце не сходить... А смереки казку розкажуть. І вітер заспіває колискову. І буде добре... Все буде добре...
17
— Не спи!
— Га? Що?
— Не спи, будь ласка!
Тонкий, тихий, приглушений голос долинав звідкілясь згори. Андрій вийшов на галявину і побачив величезний зогнилий пеньок, окутаний блідим блакитним сяйвом. Поруч, поміж шапками яскраво-жовтих поганок, борсався заплутаний у павутиння метелик.
— Чекай, я тебе зараз звільню! — сказав Андрій і копнув найхирлявішу з поганок. Вона дрібно затремтіла, нагадуючи дерево, по якому вперше вдарили сокирою. Кілька добрячих ударів відбили в неї шапку і повалили на землю. Андрій обережно обібрав павутину, водночас намагаючись не обтрусити пилок з метеликових крил, і викинув десь в кущі.
— Спасибі тобі... — промимрив звільнений метелик. — Спасибі за все, хто б ти і що б ти не був...
І заплакав.
— Е-е... Чого це ти? — здивувався Андрій. — Май на увазі, я тобі не жилетка! Перестань! Все ж уже позаду.
— Ага, позаду...— буркнув Метелик.
І розчинився в повітрі.
— Ви що, змовились всі? — вирвалося в Андрія.
— Ви що, змовились всі? — глузливо озвався знайомий голос за спиною. Андрій озирнувся і побачив Гусеницю, що сиділа на ядуче жовтій шапинці поганки і курила кальян, тримаючись за павутину.
— О, знову ти! — зрадів хлопець. — А я вже подумав, що більше тебе не побачу!
— Чого це? — Гусениця смикнула за нитку — і з країв павутини градом посипалась роса.
— Коли зникаєш без жодного Попередження, це збиває з пантелику! — саркастично сказав Андрій.
— Думаєш? — фиркнула Гусениця. — Я б на твоєму місці не була така впевнена.
І знову зникла.
Тепер на її місці сидів розкішний синьокрилий Метелик.
— А давай побіжимо до озера! — пропищав він тонюсіньким голосом. — Пограємося в давню Грецію. Ти будеш Гераклом, а я — Гіласом! А біла жінка — наядою.
Він змахнув крилами і здійнявся в повітря.
Андрій тільки-но розтулив рота, щоб щось спитати, як Метелик здійнявся ще вище і вже звідти, згори, крикнув насамкінець:
— Не віддавай мене їй! Я не хочу жити з рибами, як дідусь і дядько Ігор!
І почав наспівувати якусь безглузду пісеньку:
— Що... Що? Невже знову? — приречено зітхнув Андрій і сів на пеньок.
В ту ж мить за спиною щось гучно прокректало, і переляканий хлопець знову зірвався на ноги.
— Це знову ти? Гусениця?
Відповіді не було.
Він озирнувся. Та чи ж багато побачиш у темряві? Андрій віддер від пенька добрячий шматок трухлявої кори і, тримаючи поперед себе, мов смолоскип, пішов у бік шуму.
— Кв...Ти що р...р..ро-обиш? Ану пога...а..си!
Під кущем шипшини завбільшки з гору сиділа ропуха з габаритами невеличкого будинку. Одне її око було напівзаплющене, інше — вкрите мутним, зеленкуватим слизом.