— Дивовижно! — прошепотіла вона. — Ти впорався!
«І справді дивовижно! — подумав Андрій. — Бо це можна було прочитати ось так:
А втім, байдуже. Це все одно був безглуздий набір слів, очевидно, якась мовна гра, позбавлена навіть найменшого натяку на зміст.
Та як би там не було, на піску цей дивний текст мав приблизно ось такий вигляд:
мідно крила ми сон це сіяли від дзеркал лили сни озера ми і між ран нір ван дали зміям ми зорельоти ли ст ра то сфера ми до на с труни трем тіл и ребра ми зорі міряли під ра тушами сон це зірвані пекла недра ми фа уста ми ловили душа ми де туман у омфал і міф а ми до нори при літа ли стріла ми ос лі пи ли (к) рота ми втіха ми сімпле гадами в пащах спіли ми мідно крила ми ткали хвилі ми ті ні оба гровіли клятва ми трембітала пісня ми сині ми осінь крила ми гтіли дятла ми
«Ми сині, ми. Ага. Сині. В дрова. За інших обставин це могло б бути смішно»,— подумав Андрій.
— Ти впорався — і це вражаюче! — продовжувала дивуватись Вовчиця. — Тепер проси все, що хочеш, чужинцю! І ти це отримаєш.
— То допомога вам вже не потрібна? — здивувався Андрій.
— Ні, — Вовчиця хитро примружилась. — Вибач, я тебе обдурила. Мені просто хотілось, щоб хтось записав це нормально, а не стовпчиками. Бо сама я писати не вмію.
— То у вас тут не ніч? Не кінець?
— Ні, звісно. Який ти довірливий! Це так ми-и-ло! То що ти хочеш в якості винагороди?
— Я можу просити геть усе?
— Так, геть усе.
— Гаразд... Поверніть мене додому.
— Як хочеш, — безбарвним тоном додала Вовчиця і, піднявши голову догори, моторошно завила.
В ту ж мить над її головою щось м’яко прошелестіло — і хлопець побачив, як на землю опустилась величезна чорна тінь. Спочатку Андрій подумав, що то якийсь Бетмен, але коли підійшов ближче, то зрозумів, що це здоровенний, похмурий Кажан.
Не сказавши ні слова, той знявся вгору і м’яко взяв хлопця за плечі. Через якусь мить Андрій вже гойдався в повітрі, а земля різко втікала кудись униз... Вони летіли крізь пітьму, поміж стовбурами і ріллям дерев все вище і вище, до зір, до мертвого, закостенілого місяця. Невдовзі Кажан опустив Андрія на гілляку біля здоровенного дупла і примостився поруч. Місяць, що висів прямісінько над ними, тепер був схожий на велетенську порожню тарілку.
— То куди тебе відправити, друже? — украдливо спитав його Кажан.
— Додому! — відповів йому Андрій. — Ти знаєш, де мій дім?
Кажан почухав голову і пильно подивився на хлопця.