— Здогадуюсь... Ну, добру ти мені загадку загадав! Та що поробиш, треба летіти! Тільки слухай, що я тобі звелю! Дорога до тебе важка і далека. Тому візьми з собою шість бочок м’яса та шість бочок води, гаразд? Коли я летітиму і поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок м’яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.
Взяли вони шість бочок м’яса та шість бочок води, виліз Андрій на Кажана — і той понісся кудись удаль. Летіли та й летіли, довго летіли. Кажан як повертав голову направо, то Андрій вкидав йому до рота шматок м’яса, а як наліво — давав трохи води. Довго так летіли... От-от уже долітали до іншого світу. Та коли Кажан знову повернув голову направо, у бочках не зосталось ані шматочка м’яса. Тоді Андрій відрізав у себе литку та й кинув Кажанові до писка. Вилетіли нарешті, Кажан і питається:
— Чого це ти мені такого гарного дав аж наприкінці?
Андрій і показав на свою ногу:
— От чого, — та й замовк.
Тоді Кажан виплюнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою — вона й приросла.
— Ну що ж, бувай здоровий! — сказав Андрієві — і зник.
Хлопець оглянувся навколо — і зрозумів, що знову знаходиться на маковому полі.
— Це ще не все, — сказав якийсь юнак, наполовину присипаний снігом, чий зелений плащ Андрій сприйняв за кущ. — Я повинен показати тобі ще дещо.
Вони стояли один напроти одного, дві білі постаті на тлі розбурханого неба. Їх огортали блискавки і маки, вітри і колюча пелена хуртовини. Було так холодно...
А сніг усе падав...
20
Тонко тенькне тятива...
Дзень-дзінь...
Двоє хлопчиків сидять на траві, притискаючи до грудей саморобні луки. В очах палахкотить вогонь радості й мисливського азарту. Здається, вони щойно вполювали страшного дракона. Байдуже, що це сталося тільки в їхній уяві.
Картина змінюється.
Знову ті самі хлопчики. Тепер уже — в глибині вечірнього лісу. Десь за кадром зловісно ухкає сова. Крадуться навшпиньки, здригаючись від кожного необережного кроку. Тріск гілок під ногами змушує маленькі сердечка ховатися в п’ятки. На грудях в одного щось виблискує. Якщо придивитись ближче, можна побачити, що це срібний ключ.
Картина змінюється.
«Ти пам’ятаєш, що я тобі казав? Роби що завгодно, але тільки не бійся. Зрозумів? Не бійся! Що б не трапилось...»
Голос за кадром нагадує шелест сухого листя.
«Я мертвий?»
«Не знаю. Кажуть, що мертві не можуть відчувати. А ти можеш... Ти ж можеш, правда?»
«Хм... Не впевнений. Мої руки не мерзнуть, моя кров не холоне, моя шкіра не вкривається синявою. Я нічого не їм, але мій шлунок все ще уперто мовчить. Чесно кажучи, я навіть не знаю, чи він у мене є. Може, я просто привид. Чи спогад у чиїсь голові. Я не знаю. Я уже нічого не знаю.»
«Ніхто не знає. Бо ще не час... — голос зробив паузу, а тоді додав. — Вона гарна. Дуже. Шкода, що ти не можеш до неї доторкнутися».
«Хто?» — здивувався Андрій.
«Дівчина твоя. У неї шкіра ніби світиться зсередини. Як це — відчувати її на своїх пальцях? Приємно, мабуть? Чим від неї пахне? Я чомусь думаю, що це обов’язково мають бути якісь фрукти. Персики чи абрикоси, нагріті сонцем. Духмяні, золотисті... На твоєму місці я б навіть боявся біля неї дихати. Та й, знаєш... На твоєму місці я б багато чого боявся. Але тільки не зараз. Не тут.»
«Чому?»
«Бо ми з тобою тут удвох. Ти не можеш доторкнутись до своєї дівчини, а це означає, що мені більше немає чому заздрити. І це трохи дивно. Я занадто звик заздрити. Я звик підглядати за тобою і заздрісно скреготіти зубами, спостерігаючи, як ти бігаєш, смієшся, напихаєшся фруктами, ба навіть пітнієш! Ти не повіриш, але я вже й забув, що таке — пітніти! Пам’ятаю тільки, що це чомусь навдивовижу приємно і навіть трохи лоскітно. Коли я вперше побачив тебе тут — ти тоді спав у траві, — то одразу ж обнюхав. Так, обнюхав повністю, обнюхав з ніг до голови, бо сподівався , що відчую запах поту. Але ні, я помилився, від тебе пахло так само, як і від мене. Тобто ніяк.»
Голос ставав все тихішим... Шелест листя віддалявся... Залишався тільки один звук — свист невидимої стріли...
Бо знову...
Тонко тенькне тятива...
Дзень-дзінь...
Треба йти далі.
Вони стояли на старому горищі. Раптом Андрій зрозумів, що між його пальцями застрягло щось тверде і шорстке на дотик. Книжка? Зошит? Він розгорнув на першій-ліпшій сторінці — і почав читати.
Частина II