Ольга хоче додому. До себе, в село і дитинство. У ту стареньку, напівзруйновану хату, з якої вітром зірвало півдаху. Вона ще й досі пам’ятає, як любила потай залізти на горище і крізь дірку в покрівлі спостерігати за зірками. «А вони іноді на землю літають! Так, втікають згори і в морі купаються! А щоб ніхто не побачив, затуляють небо хмарами і спускаються у воду на конях-блискавках.»
А якось батько пообіцяв показати їй, де купаються зорі.
Ольга тоді посміхнулась від вуха до вуха і вхопила його за руку. Переплетені пальці — величезні, вкриті твердими мозолями батькові і крихітні, тендітні, як трояндові пелюсточки, доньчині — означали, що цю таємницю вони заберуть з собою в могилу. Вона тоді ще не знала, що це за фраза, однак інтуїтивно вловила суть. Таємниця, яку не розкрити, знання, доступні тільки обраним. Так, дівчинка ще тоді передивилась усі можливі пригодницько-містично-фантастичні фільми і тепер почувалась героїнею одного з них. Побачити, як купаються зірки — хіба таке судилося кожному? Звісно ж, ні! І вона — обрана, бо саме їй першій відкриється ця неймовірно прекрасна і в той же час чомусь трохи моторошна таємниця...
Вона чекала вечора, як спасіння. Як дивовижної казки, в якій збуваються найпотаємніші мрії. Ольга, здається, рахувала навіть секунди, очікуючи батькового повернення з рибалки. «Ти тільки дивись, не розкажи нікому!» — суворо сварилась пальчиком Ольга, уявляючи, як вони повертаються з дивовижної мандрівки.
«А рибам можна?» — з удаваною серйозністю відповідав їй батько й куйовдив і без того вже розпатланого чуба.
«Ні!»
«Тоді добре. Нікому й ніколи. Обіцяю.»
І справді не сказав.
Нікому більше.
Ніколи.
А потім був вечір. І чужі люди на подвір’ї. Вона тоді ще не знала, що означають слова дорослих. Пам’ятає тільки якісь безглузді уривки фраз. Двоє великих дядьків, наляканих і мокрих, ніби недотоплені кошенята, пізнім вечором увірвались у двір і, вивівши маму на вулицю, довго й збентежено щось пояснювали. Ольга ніколи не забуде, як зблідла матір, як безсило сповзла на вкриту росою траву, як притиснула до себе доньку і ледве чутним голосом прошепотіла: «Нема вже в тебе татка, пташеня... Нема...»
І заплакала.
Ольга тоді не зрозуміла нічого. Благально подивилась на мокрих дядьків — і в її очах загорівся біль образи. Їй здалося, що ці дядьки навмисне скривдили маму своїми поганими, безглуздими словами. І вона поклялась собі ніколи більше цих слів не вимовляти.
«Випив... з Петром... кілішок... Човен... перекинувся... А його, відав, корч імив... Бо каменем... пішов на дно... Вода... Плесо там страшне... Вода його... узєла... За шос... Вода...»
З того часу вона зненавиділа воду, човни і дядька Петра. Навіть його ім’я зненавиділа. Ольгу ще й досі пересмикує, як, бувало, почує десь на вулиці роздерте, скрипучо-крикливе вульгарне «П-е-етре-е!»
Батька привезли наступного ранку. Якась добра душа наважилась полізти в трикляту водоверть і витягнути утопленика. Коли тіло занесли у двір, він був холодний і білий, з напівзаплющеними очима і злегка розтуленими вустами. З його одежі й волосся потоками стікала вода.
Маленька Ольга просиділа біля батька усеньку ніч. Її намагались виманити солодощами, зачиняли в кімнаті, та вона все одно виривалась і втікала до мертвого. Ользі було невтямки, чого це він увесь час спить, чого такий холодний і блідий. Вона хапала батька за руки, смикала за ніс, торсала обличчя, навіть було вирвала пучок волосся — та мертвий усе одно продовжував лежати. Ольга сердилась, плакала і просила, щоб татко перестав так по-дурному гратися і нарешті повів її туди, де купаються зірки.
Сусідка, що сиділа поруч, надивившись на всі оці незграбні дитячі благання, покликала Олю до себе і, обійнявши, поцілувала в лоба, а тоді знову заплакала.
«Не поведе вже тебе нікуди татусь, не поведе більше. Помер він, дитинко... Але не сумуй, чуєш? Там, куди він пішов, йому зараз добре. З зірками разом... Купається твій татко...»
«Що-о?» — від образи Оля ледь не розплакалась. Як це так — татко пообіцяв їй, що вони туди підуть разом, а сам узяв і так нахабно обманув?
«Я теж хо-очу туди, де... вони... купа-а-аються» — захникала дівчинка, вириваючись із рук сусідки.
«Ще будеш там... всі ми колись там будемо...»
«Не хочу колись! Зараз хочу!» — зарепетувала Оля і втекла в свою кімнату — плакати від образи. Довго-довго плакала. Ніяк не могла збагнути, чому татко її обдурив.
Тієї ночі їй снилося, що якісь злі риби забрали татка в полон і заховали в глибокому підводному замку. Татко говорив і говорив, всеньку ніч говорив, розповідав їй про риб і про те, як йому там погано. Він сказав, що риби вийняли його серце і замкнули в підземному храмі.