Коли Оля прокинулась, зрозуміла, що татко правий. Бо те холодне тіло, той моторошний, білий чоловік не міг бути ним, це було ясно й дурному. Здається, татко колись говорив, що душа людини знаходиться в її серці, і якщо хтось забере його в тебе, ти перетворишся на камінь.
Кажуть, тоді вона проспала три доби.
Коли прокинулась, батька вже не було. Кудись поділось навіть оте біле, холодне, схоже на мармур тіло, що лежало на столі. Ользі сказали, що татко пішов на небо. У відповідь Ольга закопилила губу і гордовито сховалась під стіл.
Уночі татко повернувся в її сон. Довго-довго сидів мовчки і гладив її вічно розкуйовджений чуб. Ользі хотілося знати, чи риби повернули йому вкрадене серце. Татко відповів, що так, але взамін попросили назавжди залишитись у їхньому палаці. Він одружився на гарній білій принцесі — і став риб’ячим королем.
З того часу Ольга зненавиділа риб.
І воду зненавиділа. До глибини душі.
Але коли злі сусідські діти закидали Олі, що росте без батька, і обзивали поганим словом «сирота», дівчинка напускала на обличчя вираз глибокої серйозності і зі зверхністю в голосі говорила, що її татко не може прийти в гості, бо він — риб’ячий король, а королі завжди мають купу серйозних справ і їм не до дітей. «Ви якісь дурні, як ті кури! — казала вона услід кривдникам, коли ті, вдосталь подражнившись, зі сміхом розбігалися. — Понавидумуєте усякого — і вірите, що так воно і є насправді. А що там дійсно, не знаєте. Та ви узагалі нічого не знаєте! А я знаю! Бо в мене тато рибами повеліває!»
І вона справді так думала. Та тим не менше, Ольга ненавиділа риб.
І воду ненавиділа. До глибини душі. Ба ні, навіть не так — до гидкого панічного страху.
І досі ненавидить.
3
За чотирнадцять років до цього
Жовтень, 1996 року.
Оля лежала на широкому, вкритому трьома ковдрами ліжку і важко дихала уві сні. Вона, здається, знову марила. Ліра сиділа поруч і то стискала між пальцями її тонесеньку, побілілу руку, то доторкалася до чола, час від часу змочуючи його вологою ганчіркою. Олег понуро блукав по квартирі, не кажучи ні слова, і вперто не піднімав голови. Він не спав уже третій день і зараз виглядав як мученик, знятий із хреста. Малого Андрійка відправили у якесь село, до Ліриного прийомного сина. Той не розділяв материного захоплення техніками гіпнозу і травами, однак все-таки погодився прихистити хлопчика. Як не крути, бути добрим належало йому по статусу. Адже він був священиком.
З малим теж було щось негаразд. Відколи сталася біда, він часто прокидався вночі і просив зашторити вікно. Йому здавалось, що там хтось ходить. Якась біла жінка. Звичайно, йому це снилось. І в цьому не було нічого дивного, бо хлопчик пережив стрес. Ліра збиралася зайнятися хлопцем після того, як оклигає Оля. Бо спокійно дивитися, як вона страшно метається уві сні, Ліра не могла.
А Оля лежала, важко дихаючи, бліда й промокла від липкого холодного поту. Час від часу її губи беззвучно ворушилися, іноді з них виривався важкий, болючий стогін. Однак зазвичай вона просто уривчасто дихала, високо підіймаючи вкриті синюватими дрижаками слабенькі груди. І, здавалося, навіть не думала приходити до тями.
Де тоді була Оля, Ліра могла тільки здогадуватися. Чесно кажучи, вона боялася лізти у її скорчену від болю душу. Там було стільки відчаю, стільки страху, що вона могла просто захлинутися...
А хвора валялась собі на купі ковдр і простирадл, блукаючи коридорами сновидінь. Уривки минулого, якісь безглузді шматки життя перемішувалися із розкиданими у підсвідомості словами і фразами, спліталися в химерні видіння і викривлювали спогади, плювалися докорами і просто боліли, боліли, боліли...
Оля не спала. Оля марила. Оля висіла між небом і землею на тонесенькій, прозорій волосинці і картала себе за те, що сталося багато років тому, за те, що вибрала Олега, що дозволила собі щастя з ним.
Їй здавалося, що це вона у всьому винна. Якби не той її вибір, трагедії б не було. А тепер вона мусить за все заплатити. Та ще й тією ж монетою, що й попередні два рази.
Бо цього разу колесо карми повернулося проти неї.
Їй снився сніг...
І маки. Величезне, безкрає поле маків.
4
За вісімнадцять років до цього.
Липень, 1992.
Над озером здіймався туман.