Старі, пошарпані кросівки на довгих худих ногах, що нагадували дві дерев’яні палички, то злітали вгору, то з усього маху плескалися вниз, здіймаючи море бризок і затуляючи сонце. Десь у прибережних хащах нав’язливо верещав цвіркун.
Було холодно. Повітря тремтіло від вогкого запаху лип. Зграя качок пролетіла над парком і камінням посипалась на воду, розбивши дзеркальну поверхню на мільйони дрібних шматків. Вода взялася брижами, розтеклася хвилями, затремтіла і запінилася, розгойдавши опале листя і сонні тіла лінивих товстих риб. Сонце, що досі вайлувато колихалося на зеленкуватій поверхні, очманіло і пішло вихилясом, вигицуючи на хвилях, як п’яний парубок на весіллі. Туман на якусь мить сколихнувся, озвався качиною луною, а тоді знову розлігся над озерною гладінню.
Оля могла перебувати тут вічність. Вона лежала на березі, звісивши ноги, і збивала озерну воду, не шкодуючи кросівок. Їй було трохи страшно. Бо вона вже здогадувалась, що скаже їй Ліра. А втім... Не вона одна.
Сьогодні вранці Оля впіймала себе на тому, що вивчає іржавий візерунок на внутрішній поверхні унітазу. Поки свідомість виплутувалась із павутини світанкових сновидінь, шлунок скрутило спазмом — і звільнило від вчорашньої вечері. Не довго думаючи, Оля обтерлась щойно випраним білим рушником і, накинувши на себе перше, що потрапило під руку, стрімголов вилетіла з тітчиної квартири. Не треба багато розуму, щоб здогадатися, з яким осудом і гидливістю тітка подивилась їй услід.
Оліна тітка була нещасною жінкою. Пропрацювавши всі роки в задрипаному місцевому інституті, втратила останні залишки розуму разом з інтересом до життя. Щоденне вологе прибирання і танець зі шваброю під вікнами сусідів — ось і все, що принесла їй несподівано рання самотня старість. Переїзд племінниці став для неї справжнім щастям — адже тепер у її житті з’явився хтось, за чиїм життям можна було стежити.
А Олі хотілося жити. Просто жити. Липневі дощі, холодні росянисті світанки і оповиті туманом вечори лікували її від минулого, як, буває, малиновий чай лікує від болю розпухле дитяче горло. Її лікувало сонце — і чайки над озером, туман — і проливний, теплий дощ. Вона зачаровано вслухалась у м’який шелест коліс по мокрому асфальту, вдихала важкий запах доріг, стоптувала чергові черевики, радісно розминала затерплу від важкого наплічника спину і дякувала світові, що познайомив її з Лірою.
Ліра вилікувала її від минулого — своєю музикою і добрими словами. Хтозна, де вона брала ті слова, з яких древніх книг викопувала. Можливо, їх їй нашіптували птахи чи змії. Ліра настільки відрізнялась від усіх Оліних знайомих, що дівчина готова була повірити у що завгодно. Вона часто уявляла собі, як Ліра сидить у траві, зігнувшись у три погибелі, і тихо перемовляється з гадюками чи ящірками.
А якось Ліра покликала дівчину в гори. Просто прийшла на світанку і постукала в запітніле вікно. Оля мовчки спакувала наплічник і розтанула в ранковому присмерку. Боса і простоволоса, вона, мов кішка, скрадалась порожніми вулицями і слухала, як важко зітхають уві сні гігантські груди заснулого міста, як із прокурених легень виривається біле, хрипке, паруюче дихання, як стікають по темних вікнах сльози, змішані з холодною ранковою росою. На вокзалі її вже чекав Олег. А потім була порожня, обшарпана електричка — і гори, гори, старезні, прадавні, вологі, величні гори, оповиті дощами й туманами, немов білими русалчиними косами. А ще були люди. Багато людей. Химерні і добрі, закосичені гірськими травами, вони, здавалося, прийшли з напівзабутих легенд. Палахкотіло багаття. А тоді хтось узяв до рук барабани, хтось потягнувся до волинок — і Олю вимило з цього світу.
Дикий гай, відблиски зір між рваними клаптями хмар. Тріскотіння хмизу, танець світла на блідо-рожевих соснових стовбурах. Пам’ятала все до найменших деталей.
Авжеж, таке не забувають. Ніколи час не зітре з пам’яті запах Олегового волосся, переплетений із ароматом гірських трав. Ніколи не забере той сповнений безмежної довіри кароокий погляд, у якому так весело миготіли язички полум’я. Той сміх, ті руки, те несподіване божевілля завжди житимуть у серці, бо саме вони допомогли Олі переродитися. А що було потім...
А потім була Лірина люлька — і хаос.
Танець, регіт, швидкість і цілковита втрата розуму. Її носило по горах, носило по травах і поміж чиїмось тілами, носило по водах і пекельно гарячих червоних вуглинах. Вона вмирала й підіймалася знову, злітала до самих зірок і падала на дно найглибшої прірви. Вона проростала в небо, а корінням впліталася в землю, гойдала на плечах місяць і кришталь небесного склепіння, а ногами збовтувала океани і реготала, дивлячись, як гігантські несамовиті хвилі поглинають все живе на землі.