А потім вона стала голосом...
Яким голосом?
Голосом, що говорив правду.
«Забудь про все, — закричало всередині, — немає більше нічого! У тебе більше немає дому, немає сонця у небі, та й самого неба немає. Навіть імені твого не зосталося! Ти — ніхто! Чуєш, ніхто! Ти сама себе знищила!»
Чиїсь кроки на вулиці. Болісний жіночий зойк. Двоє понурих чоловіків, що принесли страшну звістку. Татова вудочка в руках одного з них — великого й вусатого, ніби сом. Ей, дядьку Петре, чого це ви забрали татову вудочку? Він не любить, коли хтось бере його рибальську амуніцію без дозволу!
Дитинко... Твій тато...
А що мій тато? Він хапає мене на руки і підкидає високо вгору, правда ж? Дивіться, лечу! Тату, чуєш, чого ти так довго? Приходь скоріше, я тобі стільки всього розкажу! А знаєш, я сьогодні каталась на нашому цапові, аж поки він не скинув мене в кропиву. Було боляче. А потім прийшла бабуся — і накричала на мене.
А потім...
Так, Ліра знала толк у збоченнях. Бо назвати це лікуванням не повертався язик. Звільнитися від минулого, переживши його ще раз у своїй голові? Знаєм, вмієм, практикуєм! Впасти в заціпеніння, викуривши чудодійну люльку? Все правильно, потім прийде обіцяне забуття!
«Татку!...»
Шепіт, більше схожий на крик...
«ТАТКУ!!!»
Обіймаючи шию, припадала до неї холодними долонями...
Щось струменіло по щоках...
Гаряче й солоне...
...сльози?..
Липке й тягуче, із запахом намулу і нудотно-солодкавим присмаком іржі...
Назвати це лікуванням не повертався язик. Аж поки Ліра не начинила їй голову фальшивими спогадами. Своїми спогадами.
Тихо шуміла ріка...
Шепотіли верби...
Гуркотіли вітри, розривали замучене сонце криваві осінні хмари, дощі затуляли обличчя холодною пеленою сліз... А вона йшла, не зупиняючись, брела крізь павутину лісів, долаючи сплетіння озер і розлючений рев гірських потоків...
Десь тут ховалися кришталеві води дикої криниці.
Не зумівши приборкати воскреслі почуття й божевільні емоції, упала на коліна, притулилась губами до вкритої глицею землі... Солодкий запах хвої залоскотав ніздрі, покручене коріння переплуталось із сивим волоссям. Де взялася й ота давно загублена сила, забувся і вічний голоду що так нахабно напросився в супутники ще в перші дні мандрівки. За одну мить все життя пронеслося перед очима. Знову.
Вона на мить заплющила очі.
Вечоріло... Останні сонячні промені лоскотали золотими пальцями розімлілі верхівки струнконогих ялин. Незабаром дерева розступились — і до п’янкого шлейфу смолянистих ароматів додався новий — холодний і свіжий. Звірина стежка вивела її на скелястий берег прадавнього водяного плеса. Холодні клуби туману над сонною гладінню окропили тіло, залізли в душу. Молочний місяць зацікавлено зиркнув примруженим оком на обдерту подорожню із лірою за плечима. Але їй було вже не до них... В її серці поволі закипала радість, а язик тихо промовляв всі можливі слові вдячності, адресовані лісовим звірам.
Вона була вдома...
Від Ліриних спогадів ставало добре. Аж поки її випадково не закинуло в стару, недобру бабу, що жила по сусідству і ненавиділа все і всіх, особливо Оліного п’яничку-батька, поки той був живим — за те, що колись проїхався верхи на її смердючому цапові.
Червоне небо плаче холодними вогнями, сонце зашилось за огрядну хмару, напівсонні ластівки висять над стріхами, мов чорні поторочі; верещать дітлахи, вовтузячись у озері, лінива курка копошиться у вуличному поросі, і якийсь мужик на всю околицю лає жінку за пересолений борщ — «а шоб ти скисла до завтра, шоб тебе над землев підняло та й гепнуло!., а шоб тебе!., а шоб..ж, горлопанять дзвони на все село — певно, знову хто-небудь врізав дуба; стара, похмура баба сидить на призьбі і мружиться запаленим оком на червоний сонячний кругу що досі вовтузиться із клятою хмарою, як кішка з мишкою: і їсти не хочеться, і відпускати жаль; а там дурні діти, знову корови не вберегли ті пішли городами; ти, красулько, куда валиш, хіба не видиш, то не твоя брама? — ади, шо за сціпла звірина, пішла відси, кому кажу, бо зара’ як вперу ті буком по печінках, то кров’ю обіллєшси; баба стоїть на воротях і клене, клене, клене; ага, то он де тебе носит, вражеський сину! — чорнявий хлопчисько, по вуха замурзаний малиновим соком, жене як дурний вулицєми верхи на цапові; а корови за тебе, дурню, шо, бузьки пасти будут? — а най тебе та най тебе! — баба клене та й клене, цаписько біжить, баба клене, цаписько біжить; перелякана курка скаче в кущі і звідти розгнівано кудкудахкає, роззявивши бруднющий дзьоб; десь валують собаки; баба плюється сердито і підтюпцем шкутильгає у двір... паршивий хлопчисько, нічо’, ти ше поплатишси за то, шо зробив; велика риба їстиме тебе, аж поки не кінчитьси цей світ; і внуків твоїх їстиме, і приходитиме під вікна страшною білою дівкою — щоб стати жоною тобі; і буде так).