Вона виривається з баби, з чужого (рідного?) села і свідомості, витікає в небо, вискакує між зірки. Вона — не вона, а слово, слова, море, океан, мільйони, мільярди слів! Словесний буревій налітає, мов лавина, поглинає й закручує, мов страх смерті у водоверті, і ось вона, ось вона, ось вона...
Вилітає десь поза межі усіх світів...
Ти знаєш, як це — усвідомлювати, що перебуваєш поза всіма світами?.. Це місце нагадувало дім, і в той же час я розуміла, що цього не може бути, бо дім перебуває за мільярди кілометрів... і мільйони років звідси. Тут не було сонця і не було зірок. Я бачила блискавки, що спалахували над головою. А ще пагорб, і купу маків на ньому. І сніг. Тут завжди падав сніг.
Я бачила дерево. Величезне дерево. Його вершина ховалася в хмарах. Я лізла вверх. Перестрибувала з гілки на гілку, пробиралась між листям, пролазила крізь лисячі нори. Спитаєте, звідки на дереві взялися лисячі нори? Не знаю. Але вони тут були, і це не дивувало... Мене тут нічого не дивувало. Я подумала, що зараз, мабуть, схожа на здоровенну змію.
Одна гілка вивела мене на берег озера. Воно мерехтіло хвилями, гойдало зів’яле листя, м’яко тулилось до гнилого трухлявого берега. А потім я посковзнулась на слизькому намулі — тобто тьху! — на мокрій гілці і ледь не полетіла сторч головою у сонні чорні глибини.
А тоді я поплелась кудись угору стежкою, вийшла на іншу гілку (знаю, логіки тут мало, але саме так, на гілку) — і опинилася в якомусь будинку. Тут панували сутінки. В кімнаті я побачила свого брата, Ігоря — і одразу ж забула про страх. Ігор був живий, так, живий і теплий, він усміхався, і я навіть могла бачити маленькі ямочки на його блідих щоках. Все було добре, я знала це, бо все, що сталося згодом, мені насправді тільки приснилося... Та я мусила повернутися...
— Повернутися назад, ти мене чуєш чи ні, ідіотко, чортяка б тебе вхопила!!!
Коли Оля прийшла до тями, то побачила розгнівану Ліру, що нависла над нею і, здавалось, метала з очей блискавки.
— Ти... ти що витворяєш? Мало з тебе пригод? Мало Ваньки з його істерикою?! Мало тітчиної ненависті?!
Старі, пошарпані кросівки на довгих худих ногах, що нагадували дві дерев’яні палички, то злітали вгору, то з усього маху плескалися вниз, здіймаючи море бризок і затуляючи сонце.
Над озером здіймався туман.
Було холодно.
— Я ж не для того дала тобі цей тютюн. Що ж ти робиш?... І навіщо? Твій біль минув, хіба ні? Тоді чому ти знову обкурена? Чуєш? — Ліра важко зітхнула і присіла поруч. — Вічно все навиворіт: ти їм допомогти стараєшся, а виходить тільки гірше. Здається, я стара дурепа, яка так нічого й не навчилась від життя. Ех... Стільки років, а все одне й те ж... Дівчинко моя люба, хіба ти не розумієш, що...
Ліра набрала в груди якомога більше повітря і замовкла. Оля зазирнула в її очі — і відчула страх. Вона боялася Ліри. А Ліра боялась того, що зачаїлося в Олі всередині. Здається, вона вже знала, що чекає Олю завтра. А втім... Не вона одна.
Сьогодні вранці Оля впіймала себе на тому, що...
— Так, ти носиш під серцем дитину, — сказала нарешті Ліра. — Вибач за пафос, я, мабуть, ніколи не навчусь казати таке по-людськи. І не треба так бліднути, не роби вигляд, що це стало для тебе новиною. Олег уже знає, чуєш? Все гаразд, Олю... Все уже гаразд...