5
За дев’ятнадцять років до цього.
10 квітня 1991 року.
Востаннє вони бачилися кілька місяців тому.
Олежик. Добрий, милий, смішний, кароокий Олежик. Хто він для Олі? Хороший знайомий? Друг? Та ні. Більше. Це він урятував її від страшних думок, що переслідували Олю після смерті Ігоря. Якби не Олег, вона б, мабуть, так і не змогла більше жити нормальним життям.
Ігор не снився їй, напевно, ще з позаминулої осені. Відколи в її житті з’явився Олег. Його щирий, майже дитячий сміх володів дивовижною здатністю відганяти привидів, навіть таких сильних, як бліде і стомлене обличчя двоюрідного брата. Та остання сварка з Іваном, а слідом за нею — провалений іспит в універі знову загнали її в депресію.
Коли вона востаннє розмовляла з Олегом, обличчя брата вже майже стерлося з її пам’яті. Сумне й холодне, воно дедалі більше розмивалося, випаровувалось, тануло — як туман у променях вранішнього сонця. Білий, як сніг — саме таким Оля запам’ятала Ігоря. Тонка, як папір, шкіра утопленика, що мерехтіла у світлі свічок. Такі ж тонкі руки, що, перехрещені, лежали на грудях. І білий, наче молоко, весільний костюм. Братові тоді заледве виповнилось двадцять два...
Раніше він часто приходив у її сни — утопленик із живими очима. Той же костюм і білі руки. Навіть свічка на грудях. Ігор лежав у труні, у порожній темній кімнаті, втупивши в неї злий, повний ненависті холодний погляд, і щось шепотів. Навколо не було більше нікого.
Коли Оля згадувала ці сни, її настрій надовго псувався. Радість від прогулянки змінювалась внутрішнім криком. Тануло над бруківкою перше квітневе тепло, розчинялася в спогадах срібляста сніжинка перехресть. Навіть сонце, здавалось, падало на місто і вмирало, втопившись у вугільній чорноті щойно залитого асфальту.
А потім ішов дощ. Синюватий, холодний, сонний, солоний дощ, від якого чомусь часто відгонило намулом.
«Чекай мене на головній площі, біля входу на ринок!»
Це було останнє, що сказав Олег, перед тим, як покласти трубку.
А потім вони зустрілися. Не стримуючи радості, Оля повисла на шиї у високого, чорнявого юнака в легкій червоній куртці. У відповідь він міцно стиснув її в обіймах, та так, що аж захрустіли кістки.
— Ти приї-і-іхала!
— ...а тоді вона каже: чекаємо вас завтра, о цій порі. При собі мати змінне взуття і запасні шкарпетки.
— ...ось там, бачиш, біля великого жовтого будинку... я тільки вийшла, а він підбігає і кричить: подайте на...
— ...минулого року тут затопило весь квартал...
— ...ти глянь, який жирний кошак!
— ...мріяв про собаку, але мама не дозволяла.
— ...завалила два іспити, бо погиркалася з викладачем...
— ...хочеш морозива?
Вони ішли по вулиці, час від часу налітаючи на перехожих і розганяючи сонних, вгодованих голубів, що перекочувались по асфальту, як смішні пернаті м’ячики.
— Та не відмовлюся.
— Добре, тоді я зараз повернусь.
Оля зайшла в антикварну крамничку, а Олег зник десь за рогом.
Ви, здається, загубили ключі?
— Що, вибачте?
Оля здивовано зиркнула на продавця — підстаркуватого, міцно збитого дядька з ледь помітною лисиною, але він чомусь удостоїв її таким нищівним поглядом, що їй захотілось втиснути голову в плечі, а ще краще — злитися з інтер’єром.
— Питаю, будете щось брати чи ні? Ми зачиняємось через 5 хвилин!
— О, перепрошую!
Хм... Може, справді придбати щось на пам’ять? Наприклад, цей тонкий, гарний ключик зі змійкою. Його можна почепити на ланцюжок і носити, як медальйон.
— Дівчино, ви мене чуєте?!
— Так, звісно! Ось цей ключ, будь ласка...
— Непоганий вибір. З вас десять карбованців.
— Скільки?! Ви знущаєтесь? Звідки в студентки десять карбованців?
— А що ви хотіли? Це ж срібло!
— Торгуватись можна?
— Ні!
— Чого? У всіх антикварних крамницях можна, а у вас — ні?
— А у нас — ні! Ми зачиняємось! Або платіть, або вимітайтесь!
— А ви мені не грубіяньте! — буркнула Оля, відрахувала 10 карбованців з тих, що відкладала на нові чобітки, і, міцно стиснувши в долоні срібний ключик, пішла геть.
«Який неприємний чолов’яга! — подумала вона, ховаючи ключ в кишеню. — І як його ще не звільнили?»