Олег щодуху кинувся бігти, намагаючись випередити червоного залізного монстра. Рахунок пішов на Долі секунди — якщо він не встигне, то... Ні, він не міг про це думати.
Як голодний вовк перелітає через яругу, кидаючись на здобич, так перелетів через шосе наляканий до напівсмерті Олег. Відчуваючи під боком огидне дихання смерті, він згріб Олю в оберемок і разом із нею упав на узбіччя. Машину занесло у бік із пронизливим свистом, що вилетів з-під коліс разом із дрібненьким камінням. Вслід за цим повітря сколихнула добірна лайка водія.
— Ти здуріла чи що?! — закричав Олег їй в обличчя, хапаючи ротом повітря, наче викинута на берег рибина.
Дівчина розгублено витріщилась на нього.
— Я здуріла? Та це ти здурів! Вилетів на мене, як якесь...
— Я тобі життя врятував! Що ти робила на проїжджій частині? Взагалі клепки нема?
— Я? Я... — нижня губа в Олі підозріло затремтіла — і Олег зрозумів, що дівчина от-от розплачеться.
— Ану тихо! Тихенько! — лагідніше прошепотів Олег, притискаючи її до себе.
Та було пізно. Оля вже здригалась від ридань.
Олегова квартира дихала затишком. Акуратна вітальня із величезним фікусом біля ошатного вікна. Старенький телевізор. «Не ризикував у спальні ставити. Кажуть, для здоров’я погано.» Ворсистий килим насиченого кольору винного бордо. Невеличкий камін, викладений яскравими кахлями і увінчаний чимось схожим на срібне дзеркало. Картина на стіні — величезне поле з маками, посеред якого видніється якась незрозуміла блакитна пляма.
Стіни приємного бузкового відтінку. Криваво-червоний диван. У кутку — холодильник того ж гарячого кольору. «На кухні місця не вистачило...»
Олег походжав по кімнаті у великих кудлатих капцях. Оля розтирала мокре волосся рушником.
— Ось, тримай... Це речі сестри. Вона приблизно твоєї комплекції. Мають підійти.
Джинси виявились трохи завеликі. Зате джемпер сидів просто ідеально.
— Тобі пасує такий сонячний колір.
Через хвилину вони вже сиділи на кухні і пили чай.
— Будеш печиво?
— Не відмовлюся!
— А пиріг? Домашній... З яблуками...
— М-м... Обожнюю! Сам пік?
— Ти що, смієшся? Бабуся передала.
За вікном пішов дощ. Далеко внизу пробіг по вулиці чоловік, прикриваючись від зливи великою шкіряною текою. Спалахнуло світло вуличного ліхтаря — і золотистий промінь лизнув слизькі боки пузатих, ніби вгодовані рибини, автомобілів, що мчали кудись по мокрому шосе. Тихий, акуратний райончик. Затишний. Багато дерев. Скоро вони зацвітуть. І справді, деякі пуп’янки вже викидали із себе поодинокі білі квіточки.
— Слухай, може, музику увімкнути, га? Що ти любиш?
Оля знизала плечима.
— Давай щось на твій смак.
Поки він перебирав коробку з платівками, Оля намагалась відчистити від болота завиточки свого ключа. Вона таки встигла його виколупати, перш ніж опинитися в багнюці з Олегом.
Вони слухали музику. Говорили. Сміялися. Пили чай. Заїдали його залишками пирога. За вікном сутеніло.
Ідилію порушив телефонний дзвінок.
— Алло! Так, прийду! Звісно! Що означає — ждемо тільки тебе? Що? Сьогодні? Ні, стривай! Як це — усі уже зібрались? Чо-о-рт! Зачекай секунду... Давай я тобі передзвоню, гаразд? Через п’ять хвилин.
Олег щось показав їй на мигах.
— Тут у друга гулянка намічається. А я, довбень, чомусь був упевнений, що вона завтра! Підемо?
Через кілька хвилин Оля вже телефонувала додому.
— ...заночую у подруги... Так і передай бабусі! Так, все зі мною гаразд! Тільки на тротуарі послизнулась, але все закінчилося добре... Коліна цілі, ага! Бувай, мамо! Цілую!
Час — мов на крилах.
Ішли мокрими вулицями. Слизька бруківка тремтіла у золоті нічних ліхтарів. То тут, то там гаснули жовті квадратики вікон. Пахло озоном. Як після грози. Із переплетеного пруття придорожнього паркану лізли на тротуар великі, здичавілі кущі.
Вони підійшли до акуратної, величної будівлі. Щось криваво-червоне витріщалося з вивіски, опираючись на нерівні літери над входом. Та їм було не туди. Завернувши за ріг, вони побачили вхід у підвальне приміщення. Біля входу дрімав ще молодий, але вже огрядний білявий охоронець. Олег підійшов до нього і щось сказав на вухо. Охоронець розуміюче кивнув і зник всередині, а за мить повернувся разом із високим рудочубим юнаком.
— Вітаю, братику! Тепер тобі можна продавати алкоголь!
Обнялися з «братиком». Зацікавлений погляд рудого ковзнув по Оліній постаті, зупинившись на ясно-зелених очах.