— Може, познайомиш?
— Оля, моя найкраща подруга.
— Подруга?
На обличчі рудого з’явилась неоднозначна усмішка.
— Подруга...
Олег повторив це, явно давши тому зрозуміти, щоб ні на що не розраховував.
— Оль, це Міша.
Охоронець мимоволі зиркнув на Олю. Гарна. Собі б таку. Але де там... У нього ж тепер робота... обов’язки. Дружина, діти. Йому було двадцять шість.
Та Олю з Олегом це не турбувало.
Оля ніколи не знала, що таке нормальне життя. Тепер хотіла його скуштувати.
— Знайомся — Івашко.
Хлопець за стійкою привітно змахнув рукою.
— Льошик.
Галантно вклонився білявчик із важким металевим браслетом, обрамленим кельтським візерунком.
— Вітя...
— Хе-хей! — кахикнув хлопчина на диванчику із-за спини дівчини з фарбованим рудим волоссям, що сиділа у нього на колінах.
— Олеся.
Руденька привітно всміхнулась.
— Оксана.
Розкішна брюнетка в обрізаних шортах оцінююче придивлялась до Оленки. Цікаво, як вона ставиться до потенційних суперниць?
— Привіт, — сказала вона згодом низьким, хриплуватим голосом і одразу ж пригостилася дорогою закордонною цигаркою. Через мить із її нафарбованих губок вирвалося кільце білосніжного диму.
— Ксюха, скільки раз тобі казати, у нас не курять!
Хлопчина за стійкою, Івашко (очевидно, румун за національністю), мав геть нещасний вигляд. Оксана повернула голову і випустила кільце прямісінько йому в обличчя.
— Вибач, забула.
Легким рухом руки вона погасила цигарку і відправила її на вічний спочинок у сміттєвий бачок.
— Івашку, то може, пригостиш гостю чимось за рахунок закладу, га? — поцікавилась вона у нього. — А то дівчинка, чого доброго, ще погано про нас подумає!
— Ну... — юнак запитально зиркнув на Олю.
— Спасибі, але я не п’ю, — усміхнулась вона у відповідь. Однак це не зупинило настирливу Оксану. Через кілька секунд вона вже тримала в руках бокал із напоєм рубінового кольору. Ще через хвилину запропонувала випити за знайомство.
Незважаючи на віддаленість від центру і дещо незвичну локацію, заклад незабаром наповнився людьми. Туди-сюди снували яскраві постаті, чіпляючись пальцями за ароматний кольоровий дим і поцмулюючи через трубочку вигадливі фруктові коктейлі. Нафарбовані дівчатка кокетували зі своїми трохи сором’язливими хлопчиками, вихиляючись у танці і грайливо кліпаючи віями. Юнаки реготали і загравали до гарненьких, відверто вбраних незнайомок. На дівчину в потертих джинсах майже ніхто не звернув уваги.
Оля з Олегом сиділи на диванчику і про щось стиха перемовлялися. Компанія давним-давно розсипалася на маленькі групки. Рудий стирчав у дверях з охоронцем, фарбована Олеся зі своїм хлопцем і Ксюшею стрибали під скреготіння якоїсь божевільної музики десь у іншому кінці залу. Хтось цілувався в кутку.
Через кілька хвилин до Олі з Олегом підбіг захеканий Івашко.
— Народ, валіть до нас! — крикнув він їм. — Ну...Чого ви тут сидите самі, наче якісь відлюдники?
Дратівливі, сріблясті спалахи незабаром замінило м’яке червоне сяйво. Повітрям прокотився клубок пахучого диму — і у хаосі рук і розпатланих голів вони пірнули крізь вогнистий туман назустріч Олеговим друзям. Ті казилися й шаленіли під божевільні удари барабанів, стрибали й дуріли від бренькоту гітари, заплутавшись у водоверті емоцій та гучних звуків. Хтось підняв угору великий палець, демонструючи свою думку про гурт, що виступав. Оксана звивалася біля очманілого Івашка. Навколо панували ритми. І скажений рух.
— Приєднуйтесь!
Нова пісня, що заповнила собою простір, викликала в Оліній душі якісь химерні, незнані ще досі відчуття. У вокаліста був навдивовижу хвилюючий голос. Здавалося, він не просто дихав мелодією, а вплітав у неї частинку себе. Бурхливий і бентежний настрій пісні незабаром передався і дівчині.
Хвилюючу пісню змінила легка, повільна мелодія.
І Оля з Олегом закружляли у танці.
Олегова рука гладила її по спині. Він нічого не говорив. Тільки тулився до дівчини, що довірливо схилила голову на його плече. Якби Оля в цю мить зазирнула йому у вічі, то побачила б там тільки безмежне щастя.
Назад вони йшли, тримаючись за руки.
Вулиці дихали вологою й весною. Небо нарешті звільнилося від важкого темного тягаря хмар — і на його чорному оксамиті розсипалися мерехтливі зірки...
Світало...
Над містом ще витали привидами безтілесні сни, та обрій уже палахкотів і мінився барвами, заливаючись несміливим рум’янцем нового дня. Вони брели вулицями, переступаючи через тіні заколисаних тишею дерев, що самотніми павутинками губилися на помережаних давніми ліхтарями брукованих доріжках.