Хотіла поговорити про це з Олегом, та не змогла. Він настільки світлий, настільки сонячний, що поруч з ним усі мої проблеми тануть, як вранішній туман. Дуже жаль, що він більше не зі мною в столиці. Хоча, можливо, це й на краще. Бо ми не можемо часто бачитися, а це означає, що я уже не буду — так, не побоюсь цього слова — зраджувати Ванічку. Тепер у нас з Ванічкою все буде добре. Принаймні, хотілося б у це вірити.
8
Зі щоденника Ольги
5 квітня 1990 року
Я Оля, мені вісімнадцять, і скоро я дізнаюся, що таке смерть.
Ви, напевно, вже встигли подумати, що такі, як я, не варті й доброго слова. Обізвали мене слабкою і гидливо скривили свої вже й без того не надто красиві роти. Дарма. Я не самогубця. Як би сильно вам того не хотілось. Я, як і ви, всього лише хочу жити.
Чому я це пишу? Не знаю... Можливо, мені просто треба комусь виговоритись... Я б могла розповісти це подрузі, та в мене немає подруги. Я сама, як пальчик.
Що, знову чешуться язики засудити мене, так? Ну давайте, вперед! Чого ж ви чекаєте? Я вся — сама увага.
Чорт... Я роблю щось зовсім не те. Я не кричу, не б’ю посуд, вікна і навіть не кидаю вам услід своїми важкими, роздовбаними кросівками. Ви можете сміятися з мене, можете зачудовано тицяти в мій бік пальцями, та це навряд чи щось мінить. Бо я не істеричка. На жаль. В іншому випадку могла б підняти на ноги ціле місто і довести його до божевілля своїми криками. Але чхати я хотіла на все це. На щастя.
А знаєте, що? Я зараз п’яна. П’яна, як чіп, хоча й випила тільки півпляшки шампанського. Так, знаю, гидота рідкісна, але, на жаль, більше нічого не підвернулося під руку. Та й грошей в мене, зрештою, залишилося не так і багато. Так-сяк, на дорогу додому вистачить, ну і може, на два-три занюханих бутерброди чи засохлий фастфудівський сандвіч. Хоча зазвичай я не вживаю їжу з фастфуду...
Але до дідька те «зазвичай». Тепер усе змінилось.
А почалося все з того, що я почала душитись...
Так-так, душитись! Не дивіться на мене такими великими очима, це вам не допоможе! Я все правильно сказала, просто вам, звісно ж, дико чути такі напівхворі божевільні зізнання! Як можна «душитись»? Що мається на увазі під цим недолугим словом? Душити — так: когось чи щось, як уже там зручніше. Задихатися — теж нормально: від газу, пилу чи приступів астми... Але душитись? Тобто душити себе? Як таке можливо? Що за маячню верзе ця божевільне дівчисько?
Отже, задуха... Що це таке, де воно береться і з чим його можна їсти? Я, звичайно, спробую відповісти на всі ці питання. Однак гарантувати, що мені це вдасться, на жаль, не зможу.
Тим не менше...
Я почала душитися ще восени. Вперше це сталося одного теплого жовтневого вечора. Здається, я тоді хворіла. Нічого серйозного, просто підхопила застуду. Знаєте, з усіма таке буває, якщо занадто довго ходити по запиленій, уже доволі таки осінній вулиці з наївними сподіваннями, що тонесенька майка захистить від всіляких там грипозних бацил. Ну і я не стала винятком. Я взагалі рідко коли буваю винятком. І чесно кажучи, не думаю, що це погано. Принаймні, досі не скаржилась...
Не була б я ще така п’яна, може, б легше було усе це розповідати... Хоча навряд. Кажуть, алкоголь розв’язує язик. І, думаю, я буду змушена з цим погодитись.
Тоді, восени, я просто лежала під ковдрою. За вікном було так сонячно, а я валялась в тісній, задушливій гуртожитській кімнаті з температурою під сорок і пронизливо кашляла в кулак. Хтось із сусідок, здається, напоїв мене чаєм і насилу уклав спати. І я навіть одразу відключилась. Правда, спалося доволі таки погано. А тоді в мозок увірвався настирливий стукіт у двері. Це була вахтерка. Кликала мене до телефону.
Дзвонив один із моїх нових знайомих. Пропонував піти на прогулянку в місто.
Я тоді чемно відмовилась. Ні, не тому, що не хотіла. У мене просто не було сил. Хотілося тільки спати, або хоча б лежати, засунувши голову під подушку, щоб не било в очі денне світло. І я сказала, що нікуди, на жаль, не піду. Голос у трубці був трохи розчарований. Навіть певною мірою ображений. Я швиденько попрощалася і поклала трубку. А тоді, трохи подумавши, передзвонила йому і запропонувала наступного тижня надолужити втрачене. Моя пропозиція була прийнята з ентузіазмом.
І наступного тижня я таки пішла. Сонце тішило останнім теплом, як і сім днів перед тим. Дороги золотилися під шаром сухого листя. Високо в небі пропливали тоненькі павутинки бабиного літа. Було так добре, що хотілося тільки жити. Не вірилося, що скоро прийде зима.