Андрійко втікає на церемонію. Всі галасливі і прибрані. Дівчата в сукнях, хлопці з прилизаними чубами. Зборисько папужок, інакше не назвеш. Розсипаються по залу, галасують, метушаться. А там у першому ряду... Ти ба? В синенькому сарафанчику? Невже вона?
— Кіро-о!
Шум, гам, чийсь лікоть під ребром. Та де там. Не чує.
— Кіро-о-о!
Мимо проноситься секретарка з тацею. Зненацька жінка спотикається — і вміст таці опиняється на його новенькому, ретельно випрасуваному піджаці.
— От дідько... Кіро!
Кіра нарешті повертає голову — і помічає, як Андрій зосереджено розмазує по сорочці вершки. Якусь мить вона дивиться на хлопця серйозним поглядом, а тоді починає голосно сміятися.
Не припиняючи сіпатись від сміху, Кіра встає зі стільця і, наступаючи на десятки ніг, прямує до виходу.
— Салют незайманим! — репетує на ввесь зал.
Андрій приречено затуляє обличчя рукою.
— Вибач, не втрималась! — сказала Кіра, повиснувши в нього на шиї. Але Андрій не сердився. Він був страшенно радий її бачити. Радість від зустрічі захопила хлопця настільки, що він, не довго думаючи, підхопив Кіру на руки і закружляв над неспокійним натовпом.
Кіра щиро засміялась і поплескала його по спині.
— Опусти! Зараз же опусти! — звеліла жартівливо. — Бо через тебе ще туфлі погублю...
— Хм... А ти красива! — сказав Андрій згодом, маючи на увазі її не надто вже звичний прикид, але замість того, щоби ввічливо подякувати, Кіра презирливо хмикнула у відповідь.
— То все мама! — буркнула вона. — Нап’яла на мене оце лялькове платтячко — і сказала, що хай тільки спробую зняти! Про кишенькові гроші можу забути. Та й це ще не все. Дивись! Навіть бантик є!
І вона продемонструвала невеличкий блакитний бантик, майже не помітний між її синюватим волоссям.
— Ти тільки поглянь, мене ще й причесали! — Кіра закотила очі, незадоволена своєю зачіскою. Але Андрієві, навпаки, сподобалось. Акуратне, пригладжене, злегка відросле (хоча, можливо, не надто й рівне) каре пасувало їй значно більше, ніж хаотичні, розтріпані пасма. Навіть колір — і той не виглядав таким диким, як минулого разу.
— Ти схожа на якусь казкову героїню! — сказав їй Андрій. — Тільки я от ще не визначився, на яку!
— Думаю, ми це переживемо! — посміхнулася Кіра. — Мої вітання, до речі.
— Спасибі! А ти тут з ким? — поцікавився Андрій, вирішивши, що вона прийшла з дівчинкою зі своєї школи.
— З братом! — випалила Кіра, навіть не моргнувши.
— З братом? — здивувався хлопець. — Чому з братом? А як же твоя подруга?
Вона зацікавлено підвела брову.
— Яка ще подруга?
— Та з твого класу... Переможниця. Як же її звали? Чи то Настя, чи то Наталя. І прізвище таке дивне. Кірієнко... Чи, може, Кіроєва. Чорт, забув.
Кіра раптом розсміялася.
— Ти маєш на увазі «Кирієвська»? — дівчина почухала носа.
— Точно! Пам’ять нікудишня! — засоромився Андрій. — То ви все-таки знайомі?
— Авжеж, і доволі давно! — Кіра продовжувала посміхатись.
— Ну що ж, передавай їй вітання.
— Та я б залюбки, але, думаю, ти і сам зможеш це зробити!
Андрій здивовано озирнувся навколо, очікуючи, що до них от-от приєднається загадкова Кірина подруга. Якась невисока, руда дівчинка попрямувала в їхній бік. Він на мить подумав, що це Наталя, але в останню секунду дівчинка зупинилась і приєдналась до компанії ліцеїстів, що дружно жували попкорн на гальорці.
— Когось шукаєш? — поцікавилась Кіра.
— Та ж твою Наталю... Думав, ти нас познайомиш.
— Ви уже знайомі, довбику! — вона пирснула зі сміху.
— Що, справді? — Андрій щиро здивувався. — Чого ж я такої не пригадую? Покажи її мені. Де вона?
— Та перед тобою!
Кіра ледь не душилась від реготу.
— Що... Що...
Стоп. До Андрія, здається, нарешті почало доходити. Кірієвська... Кіра...
— Наталя Кірієвська — це ти?!
— Оплески в студію! — засміялася Кіра, імітуючи аплодисменти. — Ти просто надзвичайний! Браво!
— Тю... — Андрій знітився. — От тільки не треба з мене глузувати. Я ж думав, тебе Кіра звати. А воно, бач... Наталя. Ната. Наталочка. Чи як там тобі більше до вподоби.
— Кіра! І все. Ніяких Наталь! Так мене звуть тільки родичі. А в тусах мене знають як Кіру. І в соцмережах я шифрують під цим іменем. При чому давненько вже...