Кіра продовжувала говорити. Вона була вже добряче п’яненька. Андрій прислухався до шуму в голові і думав, що вона найдивніша людина, яку йому коли-небудь доводилося бачити.
Вони довго блукали містом. Вечір опускався з неба густим туманом і блідим сяйвом ліхтарів, що мерехтіли в імлі, мов примарні маяки. Кіра захоплено щось вигукувала і тицяла пальцями кудись у темряву... І недарма, бо притрушені туманом будинки нагадували декорації до якогось похмурого фільму жахів. Звідусюди на них чигали привиди й перевертні, старі дерева похитувались під вітром, демонструючи безлисті гілки, що так нагадували кістляві ручиська. Страшно завивав вітрюган на старих горищах. Сп’янівши від портвейну і картини довкола, Кіра потягнула Андрія на старе кладовище.
Вони валандались поміж могилами, мов двоє волоцюг. Печальні статуї святих вперемішку з подобами померлих кам’яними очима стежили за кожним їхнім кроком. Вони бігали поміж склепами, прислухаючись до шепоту оголених гілок, читали написи на табличках і гралися в піжмурки. Потім прийшла черга дуже страшних історій. Кіра дістала нову пляшку портвейну і присмокталась до неї. Андрій вирішив не відставати і, коли пляшка опинилася в його руках, почав заливатись терпкою, трохи колючою рідиною.
Вони говорили й говорили. Точніше, він оповідав, а вона слухала. Усе, як має бути: повільний тихий голос, безмежна кількість пауз, хитро примружені очі, що ніби чекають несподіванок. Андрій був майстер розповідати всілякі страхіття. Він умів викликати мурашки на шкірі.
Кіра теж не відставала. Їй вдалося вселити в нього відчуття неприємного страху, що ходить за тобою назирці, ніби таємний сторож. Через деякий час Андрієві почало здаватись, що то не вітер завиває між гілками, а перешіптуються мерці між могилами. Тоді він зрозумів, що портвейну з нього на сьогодні вже вистачить.
Потім Кіра трохи принишкла (алкоголь добряче вдарив їй в голову, а коли вона випивала — то одразу ж розслаблялась і ставала лінивою, як кіт на сонці), і слово знову узяв Андрій. Від випитого у нього розв’язався язик і стало легко на серці.
«Я не знаю, що тобі сказати, бо у моїй голові зараз пусто. Але одного разу я потрапив у Країну Чудес. Так, ту саму Країну Чудес, куди ходила Аліса вслід за Білим Кроликом.»
«Я зустрівся із Синьою Гусеницею. Спочатку вона курила кальян, а потім перетворилась на Метелика. Якась дурня, правда? Хіба таке було в казці? А тоді я натрапив на Павука з котом в мішку і ненормального Цвіркуна. Чула б ти, що він молов... Потім я побачив Мишу, трохи пізніше — величезну Вовчицю. За розміром вона була як будинок. Вона мені щось розказувала... Чи то легенду, чи то казку... На жаль, забув. А потім заставила записати на піску якийсь беззмістовний віршик. Ще в моєму сні був дивний хлопець, чиє обличчя я ніяк не міг запам’ятати. Хоча стоп, він, здається, з іншого сну.»
Туман ставав усе густішим. Ліхтарі тьмяно блимали в густій кіптяві імли. Вони обоє були вже геть п’яні, коли побачили вдалині якийсь розмитий силует, що швидко рухався між могилами. Андрій відчув, як у його грудях заворушився страх.
— Що за..?
— О боже, це знову він! Втікаймо! — закричала Кіра. Андрій не встиг спитати, хто такий «він», бо дівчина схопила його за руку і потягнула за собою. Вони побігли до виходу. Та густий туман, перемішаний з добрячою порцією алкоголю, зробив своє — вони заблукали.
— Твою ж мать! — процідив Андрій крізь зуби, побачивши перед собою триметрову ґратчасту огорожу.
А силует наближався.
Треба було щось робити... Бо вмирати від страху не хотілось.
Кіра закинула ногу на виступ між гратками огорожі. Андрій допоміг їй перебратися через гострі шпичаки, що стриміли на вершечку, ніби зуби якоїсь доісторичної тварини. Десь неподалік загавкав собака. Андрій почув за спиною чиїсь кроки і швидко-швидко видряпався нагору. Часу, щоб нормально спуститися, у нього не залишилось. Мусив стрибати.
У голові досі шуміло. Андрій сумнівався, що зможе нормально приземлитись. Кіра стояла внизу і підганяла його: «Ну швидше!». Собака валував уже під самісінькою огорожею. Кроки наближались, кров застигала у жилах. Серце, здавалось, от-от вискочить із грудей. Андрій міцно заплющив очі і пірнув у темряву, та тут же зачепився за щось рукавом.
А жахлива постать була вже поруч. Вона скажено тупотіла поміж могилами, розмахувала руками і голосно кашляла.
— Що, вже взагалі охрініли, недоростки малолітні?! Бухати приперлися, так? — горланила постать, прикрашаючи свої слова соковитою лайкою. Кіра смикнула Андрія за руку — і він нарешті вивільнився. Щоправда, лівий рукав його куртки залишився на огорожі.