Кіра повернулася з льодом у рушнику. Андріїв ніс розпух, крові майже не було, хоч і боліло добряче. Він запитально зиркнув на Кіру: невідомий екземпляр теж не давав йому спокою. Дівчина знизала плечима і сказала, що це якийсь старий примірник карельських міфів.
Вона вимкнула світло і залізла під ковдру.
— Май на увазі: хропітимеш — витурю з ліжка! А якщо надумаєш клеїтись — зламаю ніс! Я не жартую!
Вони лежали в пітьмі кімнати, та сон чомусь не йшов. Алкоголь потроху вивітрювався з голови, залишаючи по собі якийсь непевний гул і легку порожнечу. Цю порожнечу треба було заповнити. Можливо, словами.
За вікном пролітали поодинокі автомобілі. Бліді спалахи світла облизували стіни тонкими рухливими язиками. Десь дзижчала муха в кутку — несподіваний гість в цю пору року. В сусідній кімнаті голосно цокав настінний годинник.
— Хочеш, я розкажу тобі якусь безглузду історію? — сказала Кіра.
9
Одного разу я прокинулась і зрозуміла, що світ навколо мене перевернувся догори дриґом.
Я розплющила очі — і тут же вилаялась. Так, знаєш, дзвінко, зі смаком! І в цьому не було нічого дивного! Бо й справді...
Я лежала на холодній шорсткій підлозі (підлозі? ПІДЛОЗІ?!), витріщалася в стелю і розуміла, що вона до болю нагадує долівку моєї кімнати. Той же самий напівоблізлий килим, той же стіл з пошарпаним кріслом, те ж ліжко з пожмаканою постільною білизною і розкиданими на всі боки подушками. Навіть шафа в кутку — і та висіла догори ногами, небезпечно низько нахилившись над підлогою. Під шафою (на шафі?) самотньо стирчав обскубаний вазон. Особливо вражала люстра, що стирчала посередині, і двері, вершина яких (тобто поріг) упиралася в стелю.
Потім задзвонив будильник. Звуки линули звідкілясь згори (знизу), здається, десь із-над (під) ліжка. Проклинаючи все на світі, я зірвалась на ноги і застрибала по кімнаті, намагаючись дістати довбаний механізм. Ясна річ, нічого не вийшло. А тоді в коридорі почулися чиїсь кроки — і двері відчинились.
— Що це ти тут витворяєш? — сердито крикнула мама. — Що за грюкіт? Мирослав спати хоче! Він всю ніч...
Що робив Мирко всю ніч, я так і не дізналась, бо мамина промова обірвалась на півслові... Матінка зайшла-зависла-запливла в кімнату... І тут остовпіли ми обоє...
Я дивилась на неї знизу (згори), моя ж найдорожча зачудовано кліпала на мене зверху (знизу). Слова і докори застряли в її горлі, немов гаряча картоплина, в свою чергу як я продовжувала по-дурному стрибати по стелі (підлозі), намагаючись дотягнутися до клятого будильника.
— Як ти туди залізла?! — витиснула з себе мама.
— А ти?! — здивовано запитала я.
Вона підняла брови, схоже, все ще сподіваючись отримати раціональне пояснення того, що відбувається. Але, як ти вже зрозумів, на той час користі з мене було не більше, ніж з цапа молока.
З коридору долинуло шаркання ніг по підлозі — і в кімнату увійшов (заповз, заволочився) мій любий братик, розпатланий і трохи припухлий зі сну.
— Панянко, та ви скачете, як стадо слонів! — дорікнув він мені, широко позіхаючи. — Такий крутий сон снився... — Мирко розгублено зиркнув на маму, що дивилась кудись угору (вниз), тобто на мене, і теж підвів (опустив) погляд.
— Ого! — вигукнув він і захоплено свиснув. Його сонливість як рукою зняло. — Нічого собі!
З несподіванки брат перечепився об стілець і, щоб не впасти, схопився за дверцята шафи, та вони в ту ж мить відчинились — і звідти посипались... а ні, не посипались! — пови... пови... по-ви-лі-та-ли? (сказати «повивалювались» не повертається язик) усі мої лахи, котрі до того моменту загрозливо нависали над переповненими полицями. Я зачудовано дивилась на джинси, що різко шарпалися вгору і прилипали до стелі. Вслід за джинсами летіли й футболки. Улюблений светр приземлився прямісінько на руки Миркові. Довжелезні смугасті рукави піднялися дибом і плавно загойдалися в повітрі.
— Ох, ніфіга собі! — видала я і стріпнула головою, сподіваючись прогнати видіння. — Це ж треба, як мене накрило!
Я спробувала згадати, що могло викликати подібний ефект. Здається, вчорашній вечір обмежився тільки пігулкою проти головного болю і склянкою яблучного соку.