Андрій нічого не сказав у відповідь, тільки запитально зиркнув на Кіру, що продовжувала хіхікати над охолодим чаєм.
«Де ти таке надибав? Звідки дані? Виглядає, як дешева містифікація. Коротше, дядьку, хочеш — ображайся, хочеш — ні, але я тобі не вірю.»
«Не зважай! — засміялася Кіра, махнувши на нього рукою. — Вано у нас — великий гуру! Я йому вже давно казала, що пора заснувати власну секту, або як мінімум — клуб своїх прихильників. А знаєш, чому? Бо його ідеї страшенно заразні! Не віриш? Згадай Вінта! Як думаєш, в кого він набрався базікання про багатовимірність світу і надможливості людського мозку? Знаєш, коли він вперше зустрівся з Вано, то просидів з ним на кухні всю ніч і буквально ковтав кожнісіньке його слово. Вінт... У нього ж тільки фарби в голові. Ну і алкоголь! Але наш Вано — свій чувак! Він нас просвічує. Якби не він, ми б, напевно, досі сиділи в панцирі своєї безпросвітної тупості і, як ті риби, ковтали всі гачки, які нам кидають з екранів телевізора.»
«Ну добре-добре... — Андрій поблажливо зиркав на священика. — Ти кажеш, що добро і зло постійно протидіють одне одному? А що буде, коли одного дня ця рівновага раптом порушиться? На користь зла, припустимо?»
«Кінець, — впевнено відповідав Вано. — От уяви собі, що десь у Всесвіті є центр, своєрідне ядро — те саме легендарне дерево, той самий космічний банк інформації — називай, як хочеш, це неважливо. Ну висить воно собі там спокійно, нікого не чіпає, як тут — бац! — якась напасть починає його підгризати. Довбані сили деструкції, порушуючи рівновагу, починають відображатись і на всіх аспектах реального життя, таким чином перетягуючи його у стан хаосу. По-перше, послаблюються, а згодом і повністю перестають діяти фізичні закони. Хто сказав, що одного дня ти не підстрибнеш і не полетиш угору, як та повітряна кулька? По-друге, порушуються причинно-наслідкові зв’язки. По-третє, стираються межі між вигадкою і дійсністю. Ти прокидаєшся вранці — і розумієш, що твій нічний кошмар може будь-якої миті втілитися в життя. Ти пишеш казку про кровожерливого дракона, а цей дракон раптом виривається зі сторінок і зжирає твого кота. У твоїй голові мелькає якась випадкова думка — і раптом ти розумієш, що це все відбувається не в твоїй голові, а насправді!
По-четверте, руйнуються часові рамки: час то стрибає вперед (та й чи ж тільки вперед?), то повзе слимаком. Ти дивишся в дзеркало — і бачиш там себе, молодого, сильного, гарного хлопця, а через хвилину раптом усвідомлюєш, що це зовсім не так, бо ти вже старий і волосся твоє — повністю сиве. А ще через хвилину ти якогось дідька бігаєш по лісу разом з печерними людьми, що полюють на мамонта — і розумієш: світ уже не той. Свідомість і пам’ять деформується. Вкупі із руйнацією причинно-наслідкових зв’язків ми здатні згадати як минуле, так і майбутнє, при чому що за чим, незрозуміло. Наша уява набуває здатності проникати у сфери, які досі були недоступними. Ми знаходимо відповіді на всі запитання, обростаємо геніальністю і надможливостями, стаємо ледь не божествами, але... Наша пам’ять і самосвідомість стирається, ми забуваємо, хто ми, що ми, вимикається логічне мислення і вміння аналізувати. Ми перетворюємось на таких собі біороботів, наділених численними суперфункціями, але позбавлених головного — можливості їх усвідомити і, відповідно, ними управляти. Межі між реальностями стають тоншими, часові і просторові пласти накладаються і спотворюються. Ми можемо стояти посеред річки, бачити, як навколо нас плаває риба і ворушаться водорості, але в той же час усвідомлювати, що одяг наш досі сухий, і течією теж нікуди не зносить...