Кіра знову галасує на кухні — Кіра захлинається своїми криками. Кіра випливає з-за стіни — очі палають, ух! — не підходь, бо уб’ю, навіть не кліпнувши! Шапка з’їхала на бік, волосся стало дибки... Кіра — немов той кінь, що занюхав утопленика... Вона збентежена, вона ненавидить, вона страшенно зла і налякана. В її руці — склянка глінтвейну і таця з булочками, в її очах — лють і кривавий вогонь. Кіра підпливає до стола, ставить зверху склянку і булочки, виловлює між хвилями порожній мокрий стілець — і сідає, схрестивши ноги. Маленька Анна ледь пригублює напій, що парує й обпікає руки. Намотавши на долоні кольорові рукава Кіриного светра, Анна молитовно завмирає, втупивши погляд в гарячу склянку. А от булочки зацікавлюють її значно більше. Вона згрібає зразу кілька і по черзі надкушує кожну, намагаючись відгризти якомога більший шматок. Похапцем ковтає, не встигаючи пережовувати — шматки булок стирчать із її рота, розсипаються по столу крихтами, зникають у воді, поглинуті масними, чорними хвилями. Кіра підпливає до Анни, ніжно пригортає до себе і цілує в вологий лоб. Анна не перестає знищувати булочки, голосно при цьому плямкаючи.
А в цей час діди знову здіймають сварку — бач, не можуть вирішити, кому шукати втраченого між хвилями пішака. До них підпливає розлючений офіціант і погрожує викликати міліцію. У відповідь один з дідуганів посилає його на три букви і зістрибує зі стільця у чорні хвилі. Через деякий час над водою зринає сива голова — і в повітрі проноситься торжествуюче: «Є-е-е!»
Кіра продовжує голубити Анну, лагідно перебираючи її тонке волосся. Анна доїдає булочки і припадає до глінтвейну. Вона голосно шморгає носом. Андрій хоче запропонувати дівчині носовичок, та тут же згадує, що той десь у нижній кишені штанів, у темних хвилях, мокрий і слизький, як і все навкруги. Може, сказати їй, хай краще висякається у шарф?
Кіра каже, що на них уже чекає таксі. Вона підпливає до офіціанта, вимагає рахунок — і відчалює геть, не залишивши чайових. Кіра виловлює Аннин одяг, що ліниво гойдається на хвилях, обминає дідуганів, один з яких заливається сльозами радості (ви всі чули? я поставив мат цій старій облізлій скотині! оплачуй рахунок, бовдуре! ха-ха-ха!), і відчиняє двері. Хвилі виносять Кіру на вулицю... Слідом за нею випливає й Анна, закутана в Андрієве пальто. Андрієві пальці (мов у піаніста!) раптом стали довгі-довгі, впіймали маленьку Анну, підняли її над хвилями і турботливо посадовили на заднє сидіння таксі.
Таксист поволі рушив затопленою вулицею. Води ставало все менше й менше, вода пробивалась крізь каналізаційні люки, всотувалась у землю, стікала крізь ґратки водостоку. Вода морщилась і висихала, сичала до неба зміїними язиками і помирала. Вулиці зиркнули на них сміхотливим засніженим оком, маленька Анна розворушилась і почала намотувати на палець тоненький ланцюжок, що спускався з її шиї, немов срібляста павутинка. Вони поїхали до Вано, бо знали — він в біді не покине, він завжди допоможе, нехай навіть ціною власного спокою.
Вано зустрів їх, по-звичному сивий і традиційно неввічливий. Зачиняючи вхідні двері, перечепився об килим у коридорі (там досі не було світла), а перед цим ледь не знищив якийсь рукопис (випадково, звісно!), бо бачте, подумав, що по нього прийшли чергові демони. Кіра сказала, що Анна — її подруга, яка приїхала до Вінта з іншого міста — вона завжди приїжджала до Вінта, бо в цьому місті його дім був її домом. Де були її батьки, Кіра так і не пояснила: схоже, вона сама цього не знала. Ким доводився дівчині Вінт, теж було незрозуміло. Але одне було ясно — Вінт ніколи б не допустив, щоби з Анною трапилось щось погане. Вінт любив її, несамовито любив, якоюсь чи то братньою, чи то навіть батьківською любов’ю (Вінту було двадцять сім, Анні — вісімнадцять-дев’ятнадцять, принаймні, на стільки вона виглядала). Вінт носився з нею, наче з найбільшим скарбом, здував з неї пилинки і був готовий виконати будь-яку її забаганку. Шкода тільки, із забаганками Анна явно не дружила. Схоже, вона навіть не здогадувалась про їх існування. Що робили Анна з Вінтом, залишаючись удвох — залишалося загадкою. Але коли вона приїжджала, то він надовго забував про алкоголь.
Вано нічого не запитував — він давно уже звик до несподіваних Кіриних приїздів і до численних диваків, яких вона приводила під його дах. Пакет із мокрим одягом і три пари ковзанів — Вано одразу здогадався, з чим має справу. Священик приніс теплу ковдру, поставив чайник і запитав, коли десь приблизно трапилась біда. Потім напоїв Анну чаєм і уклав спати. Кіра лягла біля неї, обійняла і почала розповідати казку. Вона впівголоса говорила з Анною (хоча ні, швидше з собою — бо ця її балаканина була суцільним монологом), гладила ту по голові і поправляла ковдру. Андрій дивився на цю ідилію, на сонну ефемерну напівтінь і синьоволосу божевільну — і не міг зрозуміти, що їх поєднало. Дві Аліси — загублена, піймана у власні ж тенета тендітна голодна павучиха і скажена фурія, що вирушила в погоню за життям — непередбачуваним білим кроликом, — лежали, обійнявшись, на теплому ліжку сивого священика, чий дах уже давно протікав, продірявлений атакою божевілля, що сипалось і сипалось на нього, немов з мішка. Їм не було кінця, як не було кінця Андрієвим думкам, почуттям та ілюзіям, як не було кінця його спогадам, що губились у пастках реальності і воскресали, перекочувавши у сни... Божевілля шастало по священиковій квартирі, спало на його ліжку, обідало на його кухні і курило його цигарки. Божевілля гралося з ним, підкрадалося з-за спини, кусало за серце і втікало у своє пекло, тягнучи за собою спокусливими солодкими обіцянками. Андрій бачив це крізь священикові пальці, крізь Кірині пальці, крізь власні пальці (довгі, як у піаніста!) — в пальцях ховалася правда, і він її розумів.