Андрія замучила втома. Замучила спрага, стіни і батьки, що тягали по всіх можливих і неможливих лікарях, годували таблетками, поїли сиропами. Андрій відчував, як тіло просочується хлорованим запахом поліклінік. Зіниці розширювались, коли він бачив чергового маніяка у білому халаті. Демони з руками людей і з очима людей простромлювали його шкіру тисячами невидимих уколів, натирали гнітючим смородом огидних жовтих кремів, промацували його живіт, ребра й кістки; із їхніх ротів пахло нашатирем, замість пальців вони мали десятки невгамовних щупалець. Їхні білі халати були сплетені з павутини — і Андрій знав, що кожна лікарня ховає в своїх стінах сліпого, жирного, лінивого павука, котрий жодного разу в житті не бачив денного світла. Очі тварюки ховались під бридкими більмами. Трухляві залози безтямно працювали, виділяючи білий тягучий секрет. Павучі нутрощі викидали із себе молочне мереживо чиїхось несказаних слів, що запліталися в вигадливу мозаїку нездійснених мрій і засихали під неоновими лампами густою невидимою сіткою. Коли надходила ніч, голодні прибиральники із риб’ячими очима здирали її зі стін, скручували в клубочки і ткали полотно — тверде і пропахле хлором, економлячи час на дезінфекції. Як тільки всі розходились по домівках, запилені скелети (а такі були в кожній більш-менш пристойній амбулаторії) вилазили зі своїх шаф в неонову пітьму, розливаючи по підлозі хлор і дзеленькаючи порожніми пробірками. Сувої павутини не давали їм спокою, їх вертіли в оголених кістяках рук, пробували облизати неіснуючими язиками, прикладали до дірок у черепі, сподіваючись побачити (почути, занюхати) внутрішній зміст. Але там не було нічого, окрім старечих павукових секретів.
А порожнеча продовжувала поглинати Андрія. Її хвилі ставали дедалі вищими, підживлюючись нездійсненним бажанням зустрітися з Кірою. Він не бачив її вже кілька тижнів. Після випадку в кафе вони посварились: Андрій сказав Кірі, що Анна несповна розуму, і порадив показати дівчину психіатрові. Кіру ці слова страшенно розізлили. Її слова, її рухи, її гарячий вогонь обурення ледь не спопелили Андрія. Він утік від неї, навіть не попрощавшись. Кіра послала йому вслід тонну соковитих матюків, цим самим недоречно розбудивши хирляве самолюбство, котре змусило Андрія сказати їй: «Та пішла ти!».
Андрій подзвонив їй через два дні. Кіра терпляче вислухала його довжелезні вибачення і на пропозицію піти прогулятися в знак примирення гордовито кинула трубку.
Після цього Кіра зникла. Її не стало онлайн, її телефон більше не відповідав, дратуючи слух короткими обірваними гудками. Вано сказав, що Кіра, напевно, знову чкурнула кудись зі своїми божевільними дружками. Кіра страшенно любила спонтанні подорожі. Шукати її не варто, бо це нічого не дасть. Коли прийде час, Кіра обов’язково повернеться, прихопивши з собою перші по-справжньому теплі весняні ранки.
Та неясне очікування не рятувало від приступів божевілля. Навпаки — воно ще більше пригнічувало, ще більше вганяло у стан безнадії. Млявий і апатичний, Андрій нагадував хирлявий паросток, що зріс без сонця під порогом темної комірчини. Він задихався, не в силах справитися з хвилинами відчаю, що накочувались на нього зненацька і накривали з головою. У його грудях поселилась порожнеча, вона тримала його за серце і набридливо скиглила в животі. Він почував себе залежним від смерті, він був джерелом смерті, він носив смерть у собі, викохуючи й леліючи її, мов матір дитину. Смерть вгніздилась між його м’язами, вросла у легені, розповзлась між волоссям і споганила очні яблука. Лікар навіть приписав Андрієві окуляри.
Іноді, коли Андрій починав дрімати, йому здавалось, що земля підповзає до горла, лізе межи очі, затуляє рота. До шиї хтось ніби прив’язував величезний холодний камінь — і земля піднімалась над ним, втягувала в себе, всотувала повністю, до останньої краплини. Він провалювався кудись у чорні глибини — і бачив могильних червів, що звивалися між спорохнявілими кістками, чекаючи нових жертв. Пальці губилися між пластами важкого вологого ґрунту, серце шалено стукотіло, вириваючись із грудей, очі заливав холодний піт. Земля ковтала Андрія, її травні соки розчиняли в собі його ослабле тіло — і він відчував, як тане, розсипається, губиться в порожній безкінечності, холодній і страшній, як сама смерть.
Сни бували різними. Іноді він з жахом усвідомлював, що не може поворухнутися, що все його тіло — це дерев’яний скелет, вбраний у товщу кори і сухого, сітчастого листя, що приречено шелестіло на вітрі, благаючи спокою. Дерево було старе, як світ, і повністю струхнявіле всередині. Під корою жваво бігали вусаті жуки-короїди. Якісь товсті, гладкі личинки дрімали між листям, присмоктавшись до прожилків масними, округлими тільцями. Десь ворушилися змії між корінням. Та він все ще був живий, усвідомлював себе, відчував, як пульсують його соки, як бігають туди-сюди, намагаючись втримати в старій руїні бодай останні залишки життя. Він давним-давно належав смерті — і смерть вкотре вирішила нагадати про це. Перевізник з човном уже чекав біля берега. Пора було відчалювати — туди, де птах не літає і сонце не сходить, трава не співає і день не надходить, де чорні води й мертве павутиння — туди, де спокій, вічність і коріння.