Та найчастіше йому снилося темне лісове озеро. Трохи рідше — старий собор і глибокий колодязь. Він плутав їх, бо вони мали дивовижну здатність перетікати одне в одного, не змінюючи декорацій. Собор був високий, білий і не мав дверей. Його стеля губилася в небі, а вікна — під стелею. Андрій бачив промені призахідного сонця, що стікали звідкілясь згори, чув помах невидимих пташиних крил і ніжне, налякане туркотіння. Та це туркотіння не приносило заспокоєння. Навпаки — чим голосніше лунало, тим гостріша безнадія охоплювала Андрія. Йому здавалось, що він забув щось важливе, що загубив щось далеке, вічне і рідне. Він стояв у порожньому соборі, страшному й прекрасному водночас, вдихав у себе пил віків і передсмертні подихи тисячі погаслих поколінь. Крила лопотіли над головою, перекликаючись із шелестом невидимих сторінок, голубине туркотіння перепліталося із піснею сонячного проміння. Дивна музика краси і болю протікала крізь його вуха, дивний спів світла пронизував перелякане серце. Первісний відгомін плачу за втраченим раєм відлунював у мозку, бентежив кров і лоскотав легені. Груди стискалися, не в силах справитися зі сльозами, з горла виривався здушений писк — і він падав, падав на коліна, згинався і плакав, конвульсивно здригаючись під натиском страшної порожнечі.
Він часто згадував калатання церковних дзвонів в селі на Великдень. Андрій любив Великдень, любив Воскресіння — живе, справжнє, тремтливе і тепле Воскресіння, народжене весною, теплою і ніжною матір’ю, а не тією напівзогнилою примарою, що волочилась по міських вулицях, злягаючись з котами. В цієї весни були лагідні руки і добрі очі. Ця весна гойдала соловейків під грудьми, приносила під стайню кошенят і жадібно зиркала, як вовтузяться ластівки на бабусиному ганку. Вона вдиралась на подвір’я голодним муканням корови, не на жарт збентеженої запахом молодої трави, і веселим рохканням веприка, котрий любив перестрибувати загорожу і ганяти подвір’ям, винюхуючи торішнє насіння. Ця весна залазила в собачу будку і вдихала життя в роздуте черево старої лайки, сліпої на одне око, та все ж досі охочої до буйних собачих забав. Вона влітала до хати і приносила з собою запах пухкої паски, бабусиної хустки і пісню церковних дзвонів, що калатали і калатали з глибин минулого, проводжаючи його вслід за Великоднем десь. Він чув радісні голоси і бачив постаті двох білявих хлопчиків, які зі сміхом і шумом топтали ще не скошену молоду траву... Їхні очі горіли, їхні губи сміялися... Андрій біг по цій траві, по цій стежці вслід за їхніми безтілесними силуетами і бачив, як вони віддаляються від нього, ці забуті голоси з його минулого, бліді і далекі, немов холодні примарні тіні.
Андрій хотів полетіти за ними, та не зміг — у нього не було крил, а на шиї теліпався важкий могильний камінь. На тому камені було щось написано, але він не міг розібрати, що, бо надпис розпливався і танув, як тільки погляд зупинявся на ньому. Але там була фотографія — хлопчина, юний і темноокий, дивився трохи зневажливо й насмішкувато, немов старий знайомий з глибин невидимого дзеркала... Андрій бачив себе у тому дзеркалі, бачив свій надгробок, що теліпався на шиї карою за невідомі гріхи. Він уже вмирав колись, вмирав — і лягав у землю: кістка до кістки, попіл до попелу...
Кіра повернулась на світанку. Вона розбудила Андрія набридливим дзвінком у двері. Батьки збирались на роботу, а сам хлопець відлежувався в ліжку, не бажаючи вилазити з-під ковдри. Андрій не пам’ятав, коли востаннє був у школі — він плюнув на школу, йому було погано і було все одно. Батьки все розуміли — мама наполягла, щоб дільничний лікар забезпечив сина довідками на сто років уперед. Мама вирішила, що він серйозно захворів, мама не спала вночі і гризла собі лікті, щогодини зриваючись з постелі, щоб поміряти синові температуру і витерти холодний піт з його чола. Вона поблідла й змарніла, під її очима поселилися тривожні темні кола. Її мучив страх — Андрій це бачив і розумів. Її мучила якась жахлива правда, що сиділа в голові і не давала спокійно дихати. Батько теж ходив похмурий і сумний. Його кишені стрімко худли, в той час як двері відчинялись перед кожним більш-менш пристойним психологом чи психіатром. Але цього разу двері відчинились — і крізь них у квартиру увірвався теплий весняний дух, сонце і вітер, змішані з терпким запахом найпершої зелені. Кіра влетіла в кімнату з галасом і сміхом, збираючись задушити Андрія в міцних, весняних обіймах, та тут же різко зупинилась, налетівши на невидиму стіну.
— Салют... незайманим... — сказала Кіра, опускаючи здивовані темні очі. — Чувак, коли ти востаннє дивився в дзеркало? Ти... ти... це не ти... Ти... — її голос опустився до шепоту.