— Ну-у... Скажу так — достатньо, щоб усе зрозуміти... Але, знаєш, я вмію непогано глухнути в потрібні моменти. Тому давай зійдемось на тому, що зараз — саме той випадок.
Андрій відчув роздратування. Що вона меле?
— Чого ти зі мною няньчишся? — вирвалося в нього, коли Кіра на диво елегантно взяла його попід руку і ненав’язливо потягнула в напрямку церкви.
Обличчям дівчини промайнула тінь легкої усмішки, в очах спалахнули бісики, але через дві секунди Кіра спохмурніла і сказала серйозним тоном:
— А що ж мені, по-твоєму, чекати, поки ти загнешся?
— Загнусь? Від чого? — він обурився.
— Не починай, добре? — втомлено прошепотіла Кіра. — Ми обоє зараз трохи не в собі: ти злишся на мене, бо вважаєш це все марною затією, я дратуюсь, бо не факт, що зможу тобі допомогти... Мені теж погано! І я дуже хочу як можна швидше піти звідси!
— Гаразд, гаразд, — Андрій придушив у собі настирливе бажання повстати проти Кіри. — Але все-таки... У двох словах. Навіщо ти це робиш?
Кіра знизала плечима.
— Ще б я сама знала... Хоча... Думаю, ти вже встиг помітити, що мені не треба багато часу, щоб зрозуміти, хто із чого зроблений. Ти мене цікавиш як особистість. Я не розумію, що коїться в твоїй голові. Ти химерний... І хворий на всю голову. Я не знаю, чого від тебе чекати. Та й подружилися ми наче. І цього навіть ти не заперечиш...
— Не заперечу. Але хотів би, — Андрій витиснув із себе незграбну подобу усмішки. — Надто вже багато від тебе клопотів.
— Не бійся, це скоро закінчиться! — Кіра зупинилась і зазирнула йому в обличчя. — Прийде літо — і я тобі покажу все, що обіцяла. Покатаємось з тобою трохи, наробимо дурниць! Знаєш... Може, навіть і до червня чекати не будемо. Бо що мені заважає познайомити тебе зі своїми друзяками просто зараз?
— Хм... — Андрій замислився. — Цікаво, а вони теж постійно на своїй хвилі, як ти?
— Ще й гірші бувають. З Вінтом ти вже знайомий — він майже не просихає, та нехай... Вінт малює геніальні сюрреалістичні картини... Ти їх бачив! Зайдемо до нього ще раз, він буде радий... Хвалько рідкісний — особливо коли протверезіє! Але це саме той випадок, коли хвастатись — не гріх. Бо коли б не самолюбство, ми б, напевно, так і не дізнались про його талант. Анну ти теж уже бачив — вона класна наче, але такої загубленої людини я ще не зустрічала. Ти ж пам’ятаєш Анну?
— О, таку не забудеш... — усміхнувся Андрій. — А що зі мною власне робитимуть?
— Хто? Анна з Вінтом?
— Та ні. В церкві. Оці всі... Священики твої...
— Священик там тільки один. Та й з ним ти теж уже знайомий. А решту — помічники, дячки, просто роззяви, яким більше ніде заробити копійку... Ну і Мирослав. Брат мій. Група підтримки, так би мовити. Але тебе ніхто не чіпатиме. Просто прочитають свої молитви. Точніше, Вано читатиме, а інші будуть дрихнути навстоячки. Як завжди. Сподіваюсь, усе піде добре...
— А якщо ні?
— На місці розберемось... На жаль, в цьому ділі ніколи не знаєш, з чим доведеться мати справу і що воно захоче з тобою зробити. Іноді трапляється таке жахіття, якого не зустрінеш навіть у найгіршому сні. Бачив? Волосся Вано повністю сиве. А йому зовсім недавно сорок виповнилось... Хоча, я вірю, що тобі боятися нічого. Бо з тобою все добре.
— Чим швидше ми з цим розберемось, тим буде краще, — сказав Андрій, чухаючи потилицю. Вони наблизились до церковці, повільно піднялися по хитких, дерев’яних сходах і увійшли всередину.
Будівля — звичайна, стара дерев’яна будівля — зустріла їх тишею. Дячки і ще якісь незрозумілі особи тинялися туди-сюди, чекаючи початку дійства. Чорнявий юнак з тонкими рисами обличчя зачаровано дивився на екран свого ноутбука. Кіра підійшла до нього впритул і поклала руку на плече. Хлопець відірвався від монітора — і на них зиркнула пара уже знайомих карих очей. Андрій зрозумів, що це Кірин брат, Мирослав.
— Працюю над проектом, часу майже не залишилось, — Мирослав винувато посміхнувся сестрі і показав на ноутбук. — Тому й притягнув з собою це одоробло... Щоправда, Вано трохи розсердився...
— Радій, що не вигнав тебе на вулицю разом з «бісівською штукенцією»! — Кіра засміялась, копіюючи священикову манеру говорити. — Ну ти ж його знаєш — вибуховий, як бочка з порохом! До речі, куди він запропастився?
— Обмірковував, чи не витурити звідси одну малу нахабну любительку покривлятися! — буркнув Вано з-за вівтаря. Через кілька секунд він з’явився перед ними — смішний і незвичний в довжелезній священицькій рясі. «Слава Ісусу Христу!» здивувало ще дужче. Андрій ледве стримав сміх. Через кілька хвилин Вано запропонував перейти до діла.