Він узяв Андрія за плечі і поставив перед собою. Четверо роззяв на чолі з Мирославом стали з боків, якийсь смішний бородатий дячок сховався позаду, на відстані метра. Вано поставив перед собою здоровенну Біблію, вочевидь, дбайливо відкриту на потрібній сторінці кимось із помічників, і почав читати.
Спочатку це було нудно. Монотонний голос священика то дратував, то навіював сон. Десь у вікні дзижчала муха. До повного щастя, розбурчався живіт. Андрія знову обсіли думки на кшталт «що-я-тут-роблю» вперемішку з обуренням і злістю на Кіру, а потім хлопець банально заснув. Відключився навстоячки.
14
Його розбудив голос. Дивний — і до болю знайомий. Десь він уже його чув — давним-давно, і щось він йому пригадав. Звуки голосу у здавалось, пронизали тіло, проникли в серце, впилися в душу. Вони заповнили Андрія наскрізь, немов стару порожню посудину, і, здавалося, вдихнули якесь нове, небачене досі життя. Він слухав — і відчував, як щось діється з думками, що розпухали й росли, роздувалися й виповзали з голови, немов булавки з солом’яного опудала (пам’ятаєте, був такий персонаж, Страшило Премудрий, мізки якого були набиті булавками?). Хлопець на якусь мить відчув себе блукальцем в країні Оз, старим одороблом, якому наприкінці літ відкрилася правда життя. Він відчув себе небом і землею водночас, життям — і смертю, що проростає в нове життя. Він відчув себе сміхом і болем, він увесь обернувся на дзвінку струну. Він став музикою й розрісся до неба. Його ноги пустили коріння і проросли крізь центр землі. Андрій піднявся й полетів, розчинившись у музиці. Він став кимось, хто воскрес, а тоді знову повернувся на землю. Андрій перероджувався. І відчував, як нуртують соки у його корінні.
Усе оживало, воскресало, проростало з зимової смерті, прокидалося зі сплячки — і все, не було вже смерті більше, навіть зогнила падаль — і з тої проростало життя. Все було зеленим, шаленим, шелестіло, ворушилось, хлюпотіло, лізло кудись угору, пнулось до неба, прорізувало тіло землі, вбиваючи її і воскрешаючи наново. Та йому було байдуже, було все одно, бо він холодними руками чіплявся за порослі мохом виступи ще теплих, нагрітих за день старезних скель, босими ногами розбовтував нічне повітря, підіймався все вище і вище, залишаючи позаду туман і волоссям торкаючись зірок. Світ плив унизу, мов поламана лялька, рухався крізь течію неба, як забутий богами кораблик. Вогні напружено кліпали в густому тумані; приглушені голоси танули, мов комариний писк; залишався тільки гуркіт тамтамів на задньому плані і важкий, тужливий голос волинки, що плакав за чимось далеким і згубленим, рідним і, напевно, втраченим уже навіки.
...він мовчки дрімав, випрямивши зарослі зеленим мохом лапаті руки; прадавні гори бовваніли на обрії, мов забуті привиди, заховані між купами білих кісток; тут полягли велетні, що породили землю, велетні, що народилися на початку, коли не було ще нічого; то їх крижане дихання досі витало під зорями, то їхні виткі прозорі пальці торкалися напнутих між деревами павутин... Це тут змішувалися в одне всі Озіріси, Бальдри, й Ісуси, перетворюючись на прекрасне гігантське дерево, що впиралося в небо, пробивало його, мов грунт, і вростало у іншу реальність, багато інших реальностей. Це тут воно росло, росло, росло, розкорінювалось, розгіллящувалось... Тут ще не було смерті, а тільки життя, молоде, бурхливе, темно-зелене й моментами моторошне...
Про це не знав ніхто, ну хіба що окрім тебе, Гіласе, бо хіба ж є щось, чого ти можеш не знати?
15
— Живий?
— Дивіться, оклигує!
— Води! Швиденько! Ну чого ти стовбичиш, як статуя?
— Андрію?
Він розплющив очі і побачив над собою збентежене Кірине обличчя.
— Ох... Моя голова!..
— Тихо! — Кіра схопила його за плечі і притиснула до підлоги. — У тебе, здається, струс мозку! Не нудить?
— Наче ні! — Андрій перестав пручатись і покірно принишк, віддавши себе на її волю. Він побачив перелякані обличчя дячків і Мирослава, що зиркав на нього з-під лоба, відгороджуючись комп’ютером.
— О! А це що тут забуло? — Андрій кивнув головою на Кірину ліву руку. Між її тонкими, брудними пальцями стирчав ланцюжок від кадила.
— Моя племінниця, схоже, вирішила скористатися цим замість зброї — і добре зробила! — прозвучало над головою. В ту ж мить в поле його зору вписався переляканий Вано.
— Мудро! Хіба ні? — продовжив священик, тримаючи біля лоба рушник з льодом. Такий самий рушник був і в Кіри — вона люб’язно прикладала його до Андрієвої голови.