— Я тут, — сказав Петр, як уже колись був заявив про себе в цьому будинку, і вийшов з темряви коридора до відчинених дверей, освітлених смолоскипами яничарів. — Що б ти хотів, капітане? Мабуть, щось вельми важливе, якщо ти, при своєму високому званні, сам особисто потурбувався про мене.
І тут трапилося щось вельми дивне: в ту мить, коли Петр вийшов з темряви і з’явився в колі палаючих смолоскипів, капітан яничарів тицьнув свою палицю під пахву, а звільненою рукою вхопився за ніс, так само зробили і його люди, прості вояки без бантів на чолі.
— У тебе є халат його величності, — сказав він гугняво, як говорять люди з сильним нежитем. — Поверни його мені, щоб я відніс назад його величності, доки ти не вчинив з ним чогось неналежного.
— Це наказ його величності? — запитав Петр.
— Це не твоя справа, — гугняво відповів капітан. — Моє звання достатньо високе, щоб ти без зайвих запитань і церемоній зробив те, що я тобі наказав: віддай мені султанів халат.
— Не раніше, як ти поясниш мені, чому ви всі тримаєтеся за носи, — сказав Петр.
— Либонь, тому, що тут щось смердить. Пекельно смердить, чесно кажучи, так, наче тут хтось саме виліз з каналізації, — мовив капітан яничарів, і його підлеглі зустріли цю відповідь грубим яничарським реготом, майже таким, яким сміються здичавілі вояки при плюндруванні міста, кидаючи у полум’я живих немовлят; а капітан зареготав з ними. Але довго він не сміявся, бо Петр так уцідив йому межи очі, що в того відразу з обох ніздрів бризнула кров.
— Це щоб ти справді мав причину триматися за носа, нікчемо, — сказав він, коли капітан яничарів, сякаючи й захлинаючись власною кров’ю, помалу звівся на коліна в дорожній пилюзі. — Ну що, хлопці? — звернувся Петр до його вояків, які також уже не сміялися і лише глухо бурмотали, відступаючи перед Петровим поглядом. — Ніхто з вас не хоче, щоб я його також погладив? Якщо ні, то дайте нам спокій і забирайтесь звідси геть. А халат я поверну його величності власноручно, як власноручно я отримав його від неї.
— Це тобі так легко не минеться! — жалібно крикнув капітан яничарів закривавленими губами. — Ти ще заплатиш мені, каналізаційний щуре!
Тим часом Петр закрив ворота й засунув засув.
— Нічого серйозного, — сказав він своєму тестеві, який, напівмертвий від жаху, рвав на собі волосся й голосив, що тепер через Петрову божевільну нерозважність справді настане кінець усім надіям і всім сподіванням, отож не залишається нічого іншого, як умерти, бо ж яничари не вибачать такої зневаги, повернуться з підмогою і його, Гамді, як і Лейлу, а передусім Петра, роздеруть на клапті.
— Нічого серйозного, — відповів Петр на тестеві нарікання, — це була лише безглузда спроба привести мене в таку халепу, що цим разом мені не допоміг би жоден перстень Борджіа і жодні цитати з Філософа про суть і випадки. Бо якби я був віддав їм халат, вони б його вкрали й поділилися діамантами, сказавши, що нічого не знають, а я потім даремно пояснював би, куди подівся султанів одяг. А що яничари ще сьогодні повернуться з підмогою, щоб нас убити, цього, татоньку, не бійтеся, бо хоча моя позиція перед султановим троном, як видається, під сильною загрозою, але я все ще ношу титул Знання Його Величності, а всі великі самодержці звикли не міняти своїх рішень відразу, цілком і повністю, вони радше викручуються й ухиляються, аби не було розмов, що вони самі не знають, що верзуть, і що їх слово не має жодної ваги й вартості. З цього випливає, що на цю ніч ми можемо забути про всі турботи, відклавши їх на завтрашній день.
І пішов зі своєю дружиною Лейлою до спальні і — за висловом другої сріблясто–сивої баби–сповитухи — старався там і виконував таку добрячу роботу, що професійне визначення першої баби, тієї білої, що Лейла ще недавно була панною, щохвилі ставало несуттєвим. Врешті Лейла, переможена і стомлена розкішшю й коханням, сповнена таким блаженним і цілковитим розслабленням, що тіло здавалося невагомим, бо кожна часточка її юної істоти була насичена і вже не мала чого бажати, погладила розкуйовджене Петрове волосся і прошепотіла:
— Ох, ти мій соколе. А він відповів:
— Я не сокіл. Але не виключено, що дуже скоро ним стану.
Цей давній турецький вислів, як ми пам’ятаємо, означає відхід у вічність. Але Лейла, представниця молодої генерації, і не дуже освічена, як тодішні турецькі жінки, не знала цієї гідної шани й гарної ідіоми, отож у своєму некритичному захопленні Петром, знаючи лише, що для нього не існує нічого неможливого, сказала:
— Так, ти обов’язково ним станеш.
Назавтра після першої молитви в урядовій будівлі сералю мало відбутися звичайне велике засідання Ради, отож історик Гамді–ефенді, муж скромний, вирушив туди пішки, а його молодий зять супроводив його, щоб повернути Тому, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, халат, точніше кажучи, він вигадав і задумав цей привід, аби проникнути на Раду, відстояти свою справу, зорієнтуватися в ситуації і примусити мовчати своїх ворогів, бо його посада Знання Його Величності, отримана вчора, була такою невизначеною, а права та обов’язки такими незрозумілими, що він навіть не знав, чи може брати участь у Найвищих засіданнях хоча б як останній з–посеред чаушів, яким, як відомо, можна було лише слухати і подеколи супроводжувати султанові вислови сповненим захоплення «бак».
Коли вони підійшли до сералю, все свідчило про те, що засідання вже почалося, бо чорні слуги візирів тинялись Подвір’ям блаженного споглядання, — Петр завважив, що при появі його й Гамді вони зупинилися і безсоромно порозтуляли свої припухлі губи, поштурхуючи один одного ліктями, — та й вартовий біля головного входу до будівлі, якого запитав Гамді, підтвердив: так, його величність, кажуть, забажала, щоб Рада сьогодні зійшлася дещо раніше ніж звичайно, бо питань, які будуть розглядатися, надто багато.
То був недобрий знак, і вчений історик був такий вражений цим, що не стримався і, до немалої втіхи чорних слуг на подвір’ї, вхопився за голову, точніше, за круглий обвід свого тюрбана.
— А мені нічого не сказали! Мені нічого не сказали! — заголосив він і побіг сходами з чорного мармуру так хутко, що облямівка темного халата вченого так і заметлялася навколо його струнких литок.
Петр вирушив за ним, але вартовий заступив йому дорогу.
— Куди, чоловіче? — запитав він.
Це звертання було образливим для людини, яка неповних дванадцять годин тому отримала — за особистими словами султана — найвищу з почестей, які має в розпорядженні Пан Двох Святих Міст, а це неабищо, але Петр надто добре усвідомлював, що справи його кепські, аби перейматись такою деталлю. Він відгорнув полотно, що закривало султанів халат, перекинутий через руку, і, сяйнувши вартовому у вічі блиском самоцвітів, якими був усіяний розкішний убір, коротко сказав:
— Я йду повернути його величності халат, і ти, рабе, мені не перешкодиш.
Цього могло вистачити, бо вартовий відступив, але таким уже був Петр, дідько його вічно підштрикував, що не вдовольнився цим частковим успіхом і загримів:
— Як це, собако, ти не впав на коліна перед халатом його величності?
Ошелешений вартовий упав на коліна.
— А порох землі поцілувати? — провадив Петр, ще дужче підвищуючи голос.
Вартовий поцілував порох землі.
— Я ще з тобою поквитаюся, слуго, — сказав Петр і спроквола й гідно почав підійматися чорними сходами. Непомітного погляду через плече йому вистачило, щоб завважити, що чорні слуги на Подвір’ї блаженного споглядання вже не шкіряться в ідіотській утісі, а повитріщались на нього, мов зачудовані телята, і, замість тинятися, як це робили досі, застигли, мов соляні стовпи, наче помітили несподівану появу комети з двома хвостами. Це була дрібничка, ніщо в порівнянні з труднощами, які, в цьому він був певен, йому доведеться подолати, але Петра це навіть утішило, його настрій поліпшився і зросла віра в себе.
А зовсім швидко він мав зазнати великої несподіванки.
Чорні головні сходи виходили до не менш чорної плутанини коридорчиків, кімнаток, проходів, сходинок і ніш. Петр, проминувши Чотири зали скарбниці, замкнені, бо туди смів заходити лише султан та найвищі сановники, а всі вони саме були на Раді, заглибився в лабіринт архітектурних дурниць і помилок, що явно нагромаджувалися, дороблялися й перероблялися протягом багатьох десятиліть, і, не знаючи дороги, невдовзі безнадійно заблукав. І саме тієї миті, коли він, напружуючи слух, бо йому здалося, що звідкись справа долинають людські голоси, проходив невеликою, правильно–квадратною кімнатою, посеред якої стояв низький, так само правильно–квадратний стіл вочевидь візантійського походження, бо на його кришці, оздобленій облупленою інкрустацією, було зображено бліде й суворе обличчя святої імператриці Теодори, увінчане великим компактним ореолом, відчув, як хтось посмикав за поділ султанового халата, і злякано побачив те, що менш за все на світі бажав побачити, а саме, кошачий блиск великих, спрямованих до нього вгору очей султанового недоумкуватого брата Мустафи, який сидів на землі під столом, спочиваючи на підібраній під себе лівій нозі і опираючись на рівно випростану ліву руку.