А лиховісні події ринули вперед як бурхлива вода з прорваної греблі.
— Варта! — знову загорлав Чорногорець.
Крик ще не відлунав, як розгорнулася срібляста запона, що прикривала головний вхід, і до зали кинулася чота з десяти чи трохи більше м’язистих, сповнених завзяття, яничарів, що обертали очима на всі боки.
— Виведіть його! — загорлав Чорногорець, вказуючи своєю дубовою палицею на Петра. — І настроміть його на палю просто посеред першого двору, нехай усі бачать, як ми караємо за нетактовність і нахабство.
Сопучи, яничари кинулися вперед, щоб виконати наказ свого найвищого пана, і розділилися надвоє, щоб обійти купу мішків з грошима; і тут Петр, якому не було чого втрачати, бо ситуація вже не могла погіршитись, перестрибнув через свого тестя, який сидів у нього на дорозі, і, вхопивши Чорногорця за комір і холоші штанів, підніс його на рівень своїх грудей, що було непогано, і перш ніж той устиг отямитись від несподіванки й усвідомити, що з ним діється, викинув його, мов ганчір’яну ляльку, через вікно надвір.
Кажуть, що так звана Тридцятилітня війна, названа через те, що тривала тридцять років, розпочалася з того, що представники чеської протестантської шляхти викинули через одне з вікон Празького граду трьох імператорських католицьких чиновників. Ця подія набула такого розголосу, що дала поштовх до творення спеціального слова, яке позначило процедуру викидання живої людини з вікна: це дефенестрація, по–французькому la défenestration, по–англійському the defenestration, по–німецькому die Defenestration або ж der Fenstersturz. У православній Росії, яка стояла осторонь цих кривавих подій, це слово не прийнялося. Ці загальноприйняті факти підтверджені Великим і Малим енциклопедичними словниками Лярусса.
Ми нітрохи не сумніваємося, що навіть так халтурно виконана дефенестрація — усі троє дефенестрованих упали на купу гною, і з ними нічого не трапилося — насправді стала сигналом для розпалювання дій таких темних, серйозних і страшних, як Тридцятилітня війна. Ми вважаємо, що прелюдія тридцятилітньої трагедії розпочалася скоріше від стамбульської дефенестрації, ніж від халтурної празької; від стамбульської дефенестрації, майстерно виконаної нашим героєм Петром Куканем із Кукані, яка досі була прихованою від істориків, хоча її історичні наслідки були величезними.
Ми доведемо це детальним описом подій, які слідували за цим.
Коли їхній найвищий начальник, супроводжуваний величезним колективним «бак», що вихопилося з горлянок усіх присутніх, вилетів крізь вікно і зник — так, що крім турецького капця, який спав при цьому з його лівої ноги, та яничарської палиці, яка випала йому з руки, більше нічого не нагадувало про його існування, — яничари на мить остовпіли, бо не могли відразу збагнути, що сталося, а тоді, все–таки зрозумівши, з завиванням, тигрячими стрибками кинулися вперед, щоб виконати наказ Чорногорця ще рішучіше, дикіше й лютіше, але їх зупинив сам султан, що підвівся, знову владний і впевнений як належить, з порожевілим обличчям, і простяг назустріч їм руку, мовби хотів зупинити їх долонею з розчепіреними пальцями.
— Стійте, вояки, — сказав він. — Те, що сталося, сталося з мого відома й цілковитого схвалення. — (Він зважився на цей вирок, бо вважав, що Чорногорець, якщо він навіть пережив дефенестрацію, найближчим часом не зможе керувати і втручатися в справи, бо вікно, з якого він вилетів, було на висоті принаймні шістдесяти стіп над землею). — А ти, Абдулло–бею, поясни цим людям сенс того, що сталося.
І знову сів, упевнений, що Петрові легко вдасться розплутати ситуацію і зробити її прийнятною навіть в очах самого Аллаха.
Петр трішки помовчав, чекаючи, коли в його голові перестане стугоніти кров, розбурхана нелюдським зусиллям його богатирського вчинку. Тоді сказав:
— Запам’ятайте як слід мої слова, хоробрі юнаки, щоб ви змогли вірно й без перекручень пояснити їх своїм друзям, відсутнім тут, а ті поширювали їх усе далі й далі і передавали в усі, навіть найвіддаленіші гарнізони й частини вашого виняткового, вашого доблесного, вашого елітарного корпусу, що несе горде, страхітливе всьому світові ім’я яничарів.
— Бак, — загуділи солдати своїми твердими, пересохлими вустами.
Петр, дещо підвищивши голос, вів далі:
— Я, звісно, знаю, що ви більше звикли ходити в походи, вправлятись і воювати, одне слово, жити по–військовому, ніж слухати довгі промови, тому свій виступ я обмежу лише найнеобхіднішим. Отже, трапилась вельми прикра й неприємна річ, а саме те, що ваш найвищий начальник Ісмаїл–ага, якого ви, либонь, любили й шанували, чиї накази ви сліпо виконували, виявився негідним свого високого становища і, підданий випробуванню, збрехав. Він зважився виступити проти волі глави й Пана цієї імперії, Завжди Звитяжного падишаха, і, як ви самі бачили, наказав настромити мене на палю, не дбаючи про те, що Пан панів вшанував мене своїм довір’ям і любов’ю, надавши мені титул Знання Його Величності. Так от, вчинок, якого припустився ваш начальник Ісмаїл–ага, ми оцінюємо як державну зраду; мало бракувало, щоб і ви, хоробрі яничари, стали співучасниками цієї державної зради, бо якби ви виконали його наказ і підняли руку на мою особу, то припустилися б учинку, що суперечить волі його величності. Щоб перешкодити цьому, я був змушений зробити те, що зробив і що, як знаєте, цілком схвалює сам султан, Пан Двох Святих Міст.
Він на мить змовк і озирнувся на султана; султан, поважний, величавий, закрутив головою, що в турків, як знаємо, означає згоду.
І далі Петр провадив уже вільніше й загальнодоступніше:
— Зрада чи не зрада, але скажіть–но, хлопці, відверто і щиро: що це за начальник, який дозволяє спокійнісінько викинути себе з вікна? Що це за генерал, коли у скруті він губить капець? Чи може такий вайло бути надалі прикладом і взірцем? Чи заслуговує він на горде ім’я яничара, не кажучи вже про ім’я найвищого начальника яничарів, такий завошивлений нездара з немитими ногами?
При цих словах Петр з найбільшою огидою понюхав капець, загублений Чорногорцем, і всі, від султана, його радників і яничарів до останнього чауша, аж затремтіли, адже турбота про гігієну для мусульманина є першим і основним релігійним обов’язком, а звинувачення, що хтось не миє ніг, є найстрашнішою образою.
— Може, ви хочете під орудою цієї смердючої гниди, — загримотів Петр на закінчення, — якщо вона не розбилася на смерть, і надалі служити й воювати?
— Нізащо! — крикнули яничари.
— Дякую, саме це я, Знання Його Величності, хотів почути, бо це хотіла почути і сама його величність.
Султан покрутив головою на знак згоди.
— А тепер, — вів далі Петр, — поговорімо про те, хто стане наступником Ісмаїла.
— Будь ним ти, о мужній! — заволали гуртом усі яничари. — Будь нашим начальником, о могутній, о той, хто викидає з вікна, о той, хто карає підлість, о чесний, о великий!
І, ставши навколішки, вони піднесли до стелі свої палиці на знак шани й покори.
Петр трохи помовчав, усміхаючись, мовби насолоджувався своїм тріумфом, а далі відповів так:
— Не можу, хлопці, бо титул Знання Його Величності, який Пан панів зволив мені надати, не дозволяє мені взятися за завдання таке відповідальне. Я запропоную вам дещо інше. Не маю сумніву, що ви, яких вибрали для сторожової служби в сералі і для виконання почесного обов’язку охорони священної особи Завжди Звитяжного Падишаха, є кращими серед кращих і найдобірнішими з добірних і взагалі першими серед перших яничарів. Ану лишень, кому з вас пощастить перемогти мене в двобої на палицях, на який я вас викликаю, нехай стане тим, ким Ісмаїл–ага перестав бути.
— Бак! — озвалося з усіх кінців і закутків.
— Чи Той, Для Якого Намає Титутлу, Відповідного Його Гідності, погоджується з моїм рішенням? — запитав Петр.
Султан, ще натхненніший і сміливіший, покрутив головою й відповів:
— Далебі, ти чудово виявляєш себе на посаді Знання Його Величності, Абдулло, бо точно схоплюєш бажання моєї величності. Правильно, іди й бийся, не зволікаючи, з моїми яничарами, на цьому ж місці, щоб ми всі це бачили й не мусили турбуватися. Кляту ситуацію, коли яничари втратили свого начальника, буде вирішено мужньо і як слід, а ми, крім того, отримаємо ще й цікаве та захоплююче видовище.