— От бачите, — зауважив Петр. — І за таких обставин я маю облишити всілякі надії?
Отець Жозеф відповів:
— Справді, обставини ці чудові й підбадьорливі, отож не дивно, що ти, П’єре, сину мій, відчуваєш себе зміцненим і втішеним цим усім, та водночас вони й лиховісні, бо королева–регентка розлючена, а його Еміненція кардинал Гамбаріні занепокоєний і внаслідок цього несподіваного повороту збирається без вагань і зволікань відіслати тебе до твоїх предків: якби я не наполіг якнайрішучіше на тому, що дам тобі останню втіху, ти б уже давно лежав у найпохмурішому місці на світі, у трупарні Бастілії. На все воля Божа; все–таки лежати у бастілійській трупарні краще, ніж десь у рові на ліонському шляху, як тобі загрожувало, бо твоя смерть матиме жаданий політичний резонанс, якого б не було, коли б тебе потай убили під голим небом. Так міркував я, сину мій, коли у Балансі наслав на тебе варту, аби вона схопила тебе, і викликав із Парижа ескорт, щоб безпечно переправити тебе до Бастілії.
— То це були ви? — вигукнув Петр. — Я сподівався цього, але все–таки не хотілось вірити в таку підступність.
Патер Жозеф здивувався.
— Підступність? Чи ж не переконував я тебе наполегливо й невпинно, щоб ти втікав, бо у Франції тебе чекає неминуча смерть? А коли ти відмовився і обрав смерть, то хіба підступним з мого боку було те, що я хотів надати твоїй смерті справжнього блиску й ваги? Ти не міг уникнути найманців Маріо Паккйоне; сам бачив, що він безперестанку нападав на тебе, навіть коли ти подорожував у супроводі озброєного загону мушкетерів. Ну, а тепер ти в Парижі, до якого б без мого втручання не потрапив. Вір мені, П’єре, сину мій, що навіть коли я вважав твою загибель неминучою, я все–таки до останньої хвилини намагався, скориставшись усією силою свого впливу, вберегти тебе. Але Гамбаріні, якщо вже ти потрапив у його лабети, не випустить тебе, королева–регентка повністю підкорюєть–ся його волі, а ти сьогоднішнім своїм геройством, як я вже казав, прискорив свій кінець. Єдине, чого мені вдалося добитися, це те, що ти загинеш не від руки ката, тебе не повісять і не відрубають голову, а розстріляють, як звучить у формулюванні, при спробі втекти. Сподіваюся, тебе втішить і підбадьорить ця новина.
Петр запевнив отця Жозефа, що ця новина справді втішила й підбадьорила його.
— Але найбільшою втіхою, — вів далі отець Жозеф, — тобі може служити думка, що ти жив недаремно.
— Я жив недаремно? — здивувався Петр. — Поясніть це мені, отче. Бо, навпаки, свідомість того, що все, що я будь–коли розпочинав і будь–коли здійснював у житті, було марне, доводить мене до відчаю.
— Ти, мій щасливий сину, подбав про славу Франції, — сказав отець Жозеф. — Передусім тим, що коли молодий король наважиться діяти, чого очікує від нього весь народ, і вирве владу з рук своєї властолюбної матері та її улюбленців, у цьому буде частка й твоїх старань. Але я маю На думці ще й інше, може, й важливіше. Наскільки я знаю, турецький султан ставиться до тебе з великою любов’ю і пошаною, отож цілком імовірно, що він вельми лютуватиме, довідавшись про твою смерть, і не виключено, що здійснить, відповідно до свого дикого мусульманського темпераменту, якусь насильницьку дію, яка остаточно підштовхне Святого Отця проголосити хрестовий похід проти турків, який, зрозуміло, очолить Франція. Коли так трапиться, П’єре, твоє ім’я стане безсмертним і завжди згадуватиметься з пошаною. Ця чудова можливість спала мені на думку вже тоді, у Балансі, коли я наказав тебе схопити, і це я мав на увазі, коли казав про політичний резонанс, який матиме твоя смерть, коли тебе стратять належно, хоча й без суду. Я молитимусь і проситиму Бога всемогутнього, щоб він дозволив подіям розгортатися так і не інакше, і щоб твоя справа, яку ти нерозважно припинив і покинув, не занепала, а навпаки, сама й без твоєї участі досягла своєї мети й жаданої кульмінації. Зараз, коли твоя душа, сину, я сподіваюся, заспокоїлась і звільнилася завдяки цій надії, ми можемо заспівати, як співали дорогою до міста Оранж, і таким чином приємно провести час до твоєї страти. Увага, я починаю.
І отець Жозеф заспівав своїм поганеньким баритоном:
— Frère Jacques, frère Jacques…
Коли Петр, замість підхопити його спів, пригнічено мовчав, чернець напівздивовано запитав:
— Ну?
— Мені не хочеться співати, — відказав Петр. — Краще поговорімо.
— Засудженим на смерть не можна відмовляти в їхньому останньому бажанні, — мовив отець Жозеф. — Гаразд, поговорімо, якщо ти наполягаєш. Але про що? Тобі не все ясно?
— Не все, — відповів Петр. — Бо я хотів не розв’язати хрестову війну, а навпаки, встановити мир.
— Мир? — обурився отець Жозеф. — Навіщо? Чи ж люди заслуговують миру? Чи ж ти не знаєш, як вони поводяться, не бачиш, що вони чинять, що хочеш за їх паскудства винагородити їх миром? Господь сказав: «Не прийшов я встановлювати мир, але меч», — так він висловився, так дав зрозуміти, що схвалює, коли людина воює проти людини. І ти хотів протиставитися цьому? А що було б зі славою Франції, якби твій безбожний замір врешті здійснився і якби справді запанував вічний мир?
— Мене хвилює не слава Франції, — сказав Петр. — Мене хвилює спасіння людства.
— Але ж Христос уже спас людство своєю святою кров’ю! — вигукнув отець Жозеф. — А оскільки й дотепер не всі народи світу визнають факт цього спасіння, їх конче треба переконати в цьому Христовим мечем: це ясно, розумію і неспростовно, і ти, сину мій, нічого не вдієш. Твої останні дії суперечать твоїм словам, бо їх аж ніяк не назвеш мирними й сповненими милосердя. За твою прогулянку Францією, що ти здійснив з метою вбивства одного високого церковного сановника, досі заплатило життям десятеро, у тому числі дві жінки і восьмеро чоловіків, одного з яких я мусив убити своєю власною рукою. А твоя турецька політика, твоя спішна закупівля зброї й запрошення європейських військових інструкторів до Стамбула так само дивно узгоджуються з твоїми теревенями про мир. Ой, мовчи, я знаю, шо ти відповіси «si vis pacem, para bellum», «якщо хочеш миру, готуйся до війни», і що ти хотів тримати в напрузі неспокійну Європу. Ну, що ж, напруживши фантазію, уявімо: завдяки твоїм зусиллям світ дійсно закисне у якомусь химерному стані спокою, безупинної підозри й недовіри, коли, скажімо, католицький Габсбург боїться вирушити на протестантського шведа, очікуючи, що турок укусить його за сідницю, чого, звичайно, турок не вчинить, бо озброєний до зубів Габсбург може з’єднатися зі шведом і врізати любому туркові межи очі, і коли Святий Отець не поспішає оголошувати проти турків хрестовий похід, цього разу вже не тому, що має по горло інших клопотів, а просто тому, що боїться турецької зброї і турецьких сил, оновлених завдяки твоїм старанням. Гаразд. І що далі?
— Тоді, — сказав Петр, — настане відповідний час, щоб провістити людству, об’єднаному загальним почуттям непевного очікування майбутніх подій, свою місію розуму, правди і справедливості. «Ви самі пересвідчилися, — скажу я всім, — що зовсім не потрібно вічно тонути (за словами пісні, яку ви, отче, колись наспівували) в морі крові; облиште свою зброю і врешті остаточно перекуйте свої мечі на плуги, бо всі ваші незгоди, чвари й заздрості породжені незнанням, глупотою і забобонами, що вміло підтримувалися протягом століть. Правда не переможе, якщо той, хто її обстоює, уб’є того, хто їй опирається. У цьому випадку ви впадете в обійми один одного, бо обидва не масте слушності. Правда не в ученні Христовому, чи Магометово–му, чи Лютеровому, чи Кальвіновому — правда цілком деінде, вона проста, доступна всім і неспростовна — правда це те, що є сонце, й повітря, й вода, і що земля чекає, аби ми її упорали, а все інше — безглуздя, забобон, брехня і злочинна вигадка».