Старий поглянув на мене:
— Бартімеусе…
— Так, мене звуть Бартімеус, — відповів я. — Ну то як: сам підведешся чи мені нахилитися?
Він пробурмотів щось у відповідь. Чарівна дівчина стенула плечима, вишкірила рівні зуби й накинулась на нього. Старий ще кілька хвилин щось мекав, та врешті замовк.
* * *
Три дрібні вартові біси, увагу яких привернули збурені рівні буття, з'явились тоді, коли я майже скінчив свою справу. Вирячивши очі, вони скупчились на підвіконні й приголомшено дивилися на худорляву дівчину, що саме підводилася, хитаючись, з підлоги. Тепер у кімнаті нікого, крім неї, не було. Вона обернулася до бісів: її очі аж палали серед темряви.
Біси здійняли тривогу, та було вже запізно. Повітря шуміло від лопотіння крил та свисту гострих кігтів, проте чарівна дівчина лише посміхнулася, махнула на прощання бісам, Єрусалиму, своєму останньому рабському ярму на Землі — і без жодного слова зникла.
Отак і спіткав свій кінець старий чарівник. Ми були разом досить-таки довго, одначе його імені я так і не довідався. Проте я й досі згадую його з великою ніжністю. Дурний, жадібний, недотепний — ще й мертвий. Оце то, нівроку, був господар!
Частина друга
4
Соломон Великий, цар Ізраїлю, верховний чарівник і захисник свого народу, посунувся вперед і насупив свої тонкі брови.
— Помер? — перепитав він, а тоді, після моторошної паузи, під час якої серця чотирьохсот тридцяти семи людей тьохнули й завмерли з переляку, повторив голосніше: — Помер?
Два африти, що сиділи біля трону в подобі золотогривих левів, поглянули на нього золотистими очима. Три крилаті джини, які ширяли над троном, тримаючи напоготові плоди, вино й солодощі, щоб цар будь-якої хвилини міг поласувати досхочу, затріпотіли так, що келихи й тарелі забряжчали в їхніх руках. Горлиці й ластівки, що гніздилися між балками, злетіли зі своїх сідал і крізь відкриту колонаду полинули до осяяних сонцем садів. А чотириста тридцять сім чарівників, вельмож, жінок та прохачів, які того ранку зібралися в царському покої, схилили голови і боязко затупцяли на місці.
Великий цар нечасто говорив на весь голос, навіть коли йшлося про війну чи про дружин. Така ознака не віщувала нічого доброго.
Біля підніжжя трону низько схилився Соломонів візир:
— Так, володарю, помер. Проте є й радісна звістка: він роздобув тобі рідкісну старовинну річ!
Не піднімаючи голови, він простяг руку до найближчого постаменту. На ньому стояла золота фігурка змія.
Цар Соломон поглянув на фігурку. У залі запала тиша. Леви-африти дивилися на людей, моргаючи золотистими очима, згорнувши м'які передні лапи й легенько ворушачи хвостами. Над троном в очікуванні зависли джини, ліниво помахуючи своїми орлиними крилами. Птахи по садках кудись пропали; тільки метелики, наче сонячні зайчики, мерехтіли серед осяяних сонцем дерев.
Нарешті цар усівся на своєму кедровому троні й промовив:
— Еге ж, гарна штучка. Бідолаха Езекіель вірно служив мені до останньої миті!
Він підняв руку, наказуючи джинам подати вина, і оскільки рука була права, зала зітхнула з полегшенням. Чарівники заспокоїлися, жінки зашепотіли й засперечалися, а прохачі з десятків земель один за одним підводили голови, з боязким захопленням дивлячись на царя.
Хто ще був такий гідний захоплення, як Соломон? За юних літ його оминули і вугрі, і віспа, й тепер — у зрілому віці — його шкіра залишалася м'якою й гладенькою, наче в дитини. За п'ятнадцять років царювання він майже не змінився — темноокий, смаглявий, вузьколиций, з довгим чорним волоссям, що спадало до пліч. Довгий прямий ніс, пухкі вуста, підведені зеленаво-чорною фарбою, як у єгиптян, очі. Поверх розкішного шовкового вбрання — дарунку індійських магів-жерців — він носив безліч чудових оздоб із золота й нефриту, і сапфірові сережки, й намиста з нубійської слонової кістки та кімерійського бурштину. Иа його зап'ястках бряжчали срібні обручі, а гомілку однієї ноги прикрашав тонкий золотий браслет. Навіть сап'янові сандалі — дарунок володаря Тіру — були гаптовані золотом і самоцвітами. Проте на довгих тонких пальцях не було жодних прикрас — лише на мізинці виднів один-єдиний перстень.
Цар сидів і чекав, поки джин наллє йому вина у золотий келих, поки туди золоченими виделочками накладуть ягід із обвітрених пагорбів Анатолії та льоду з вершини Лівану. І люди дивилися й милувалися його чеканням, купаючись у сонячному промінні його слави.