Аж тут зненацька Ашміра виявила, що не знає, що їй робити далі.
Ще до того, як дівчина втекла з Соломонової кімнати, вона спробувала якось змиритися з усім, що бачила й чула. Розповідь царя, його безпорадність, запевнення, що він ні в чому не винен, і те, як він знітився в своєму кріслі… Нічого такого вона не сподівалась, і все це суперечило її уявленням. Та ще й цей Перстень — Перстень, який нібито робив свого власника найщасливішою людиною в світі! Якщо забути про те, що він пік його вогнем і передчасно виснажував… Вона згадувала зморене Соломонове обличчя, біль, який вона відчула, коли сама взяла в руки Перстень… Дурниці якісь! Усе шкереберть!
Спочатку Ашміра намагалася не зважати на ці суперечності й завершити своє завдання найкращим способом з можливих. Та ба! Цей Бартімеус примудрився витягти з неї найглибші її сумніви й найпотаємніші спонуки…
Багато з того, про що він говорив, вона вже давно сама відчувала серцем — відтоді, як її мати впала на коліна байдужої, незворушної цариці. Багато років поспіль вона гнала від себе ці думки, ховала їх за своєю ревною відданістю і радощами від власної спритності. Однак тепер вона з нещасною ясністю холодного зоряного світла усвідомила, що вже не вірить у те, ким вона була раніше й ким так мріяла стати. Завзяття й віра в себе покинули її, і втома, що копичилась упродовж двох тижнів, зненацька впала на її плечі. Вона почувалася водночас обтяженою й порожньою, мов скойка.
Вогненна хмара насувалася. Ашміра не робила нічого.
Джин кинувся до неї, тягнучи за собою маленького зеленого демона. У другій руці, яку він простягав Ашмірі, був жмуток пергаменту.
— Ось Перстень! — вигукнув він. — Візьми його! Надягни!
— Що?! — Ашміра розгублено насупилась. — Я… я не можу!
— Хіба ти не бачиш? Сюди йде Хаба!
Бартімеус уже підійшов до неї впритул — як і раніше, в подобі смаглявого юнака-шумера. Схвильовано вирячивши очі, він запхав жмуток їй у руки.
— Надягай мерщій! Це наш єдиний порятунок!
Навіть через пожмаканий пергамент Ашміра відчувала, як Перстень пече їй руки. Вона незграбно взяла жмуток, мало не впустивши його на підлогу.
— Я? Ні, не можу… А може, ти?
— А я й поготів не можу! — вигукнув джин у відповідь. — Тяжіння Іншого Світу просто роздере мене навпіл! Мерщій! Скористайся ним! У нас є лише кілька секунд!
Юнак підстрибнув, вискочив на перила балкону — і, запхавши фоліота під пахву, жбурнув у темряву, в бік хмари, одну за одною кілька червоних блискавок. Жодна з них навіть не дістала до хмари; усі вони вибухнули, натрапивши на невидиму перепону; іскри кволої магії знялися в небо чи посипалися вниз, підпаливши кипариси в саду.
Ашміра нерішуче торсала краєчок пергаменту. Надягти Перстень? Але ж він — царський скарб, гідний лише володарів та володарок… Хто вона така, щоб наважитись на це? Ніхто — з неї не вийшло навіть умілої охоронниці… І до того ж — їй пригадалося зморене Соломонове обличчя, — Перстень дуже пече!
— Ти хочеш, щоб він дістався Хабі Жорстокому?! — кричав тим часом Бартімеус. — Надягай мерщій! Ну й господиня, нівроку! Зроби вже нарешті щось як слід!
З-під його пахви гучно зареготав маленький зелений демон. Тепер Ашміра впізнала його: він належав Хабі. Вона вже бачила цього демона в ущелині.
— Марна справа, Варті! — зауважив фоліот. — Даремна! Це ж вона поклала цей пакунок на перила? Я його аж за милю вгледів!
Джин у відповідь промовив лише одне слово. Фоліот заціпенів з роззявленим ротом, огорнутий павутинням диму. Бартімеус, далі кидаючи блискавки вільною рукою, підкинув демона вгору, вхопив його за міцне вухо, розкрутив і пожбурив у темряву.
Попереду, всередині хмари, спалахнуло яскраво-блакитне полум'я.
— Ашміро!!! — вигукнув Бартімеус.
Блакитне полум'я вдарило в перила і розтрощило їх; джин відлетів назад, огорнутий сапфіровим вогнем. Його пронесло через галерею в напрямі найближчої статуї, підкинуло вгору — й він ударився зсередини об баню вежі, незграбно розкинувши руки й ноги. Полум'я оточило його, спалахнуло й згасло.
Його тіло поволі котилося нижче, нижче — й нарешті завмерло на підлозі, серед уламків каменю.
Ашміра поглянула на нерухомого джина, далі — на жмуток пергаменту в своїх руках. Зненацька вона вилаялась, і вагання зникли. Вона розгортала пергамент, роздирала його, відчуваючи, як Перстень пече зсередини дедалі сильніше… Дівчина простягла тремтливу руку.