Ашміра пригадала худорлявого царя, що сидів у своєму кріслі. Цікаво, що він зараз робить? Мабуть, кличе варту чи намагається втекти з вежі… Вона відчула, що хоче, щоб він встиг це зробити.
— Його задушив Бартімеус, — відповіла вона.
— Он як? Чудово, чудово. Більшого він і не заслуговував. Що ж, Кіріно… хоча це, звісно, не справжнє твоє ім'я? Хотів би я знати… — він криво посміхнувся їй. — Нічого, все це ми згодом з'ясуємо. Хай там хто ти така, я тобі дуже вдячний. Мені самому давно вже кортіло зробити щось подібне. Як і решті з Сімнадцяти — ми вже не раз про це говорили. От тільки всім нам було страшно! Ми не насмілювалися діяти! Перстень лякав нас. А тобі, в товаристві цього… цього звичайнісінького джина, — тобі це вдалося! — Хаба здивовано хитнув головою. — Це справді дуже прикметно. Як я розумію, це ти здійняла гамір коло скарбниці?
— Так.
— Непогана тактика! Більшість моїх колег і досі там воловодяться… Якби це залежало від них, тобі пощастило би втекти!
— Але як ви знайшли нас? — запитала Ашміра. — Як цей зелений демон…
— Ми з Ґезері та Амметом шукали тебе пів ночі — відтоді, як ти пограбувала мене. Ґезері — найпильніший з нас. Він помітив блиск на балконі під банею. І завітав сюди, щоб з'ясувати, що тут діється. Я за ним спостерігав — за допомогою цього каменя. — Чарівник показав полірований камінь, що висів у нього на шиї. — Тільки уяви, як я здивувався, коли ми виявили, що причина всього — ти!
Цієї миті за його спиною хтось застогнав. З провалля повільно, ривками підіймалася жалюгідна, розтріпана хмаринка. На ній умостився маленький зелений фоліот — геть побитий, з ґулею на голові, завбільшки з лелече яйце.
— Ой-ой-ой, моя сутність! — заскімлив він. — Оцей мені Бартімеус! Обернув мене закляттям на камінь і кинув униз!
Хаба насупився:
— Замовкни вже, Ґезері! У мене важлива справа!
— У мене все тіло заніміло! Ось, смикни мене за хвіст — я навіть і не відчую!
— Якщо не замовкнеш, узагалі залишишся без хвоста! Пильнуй!
— Ой, які ми сердиті! — обізвався фоліот. — Ти, друже, будь обережнішим. Багато хто помітив ці вибухи — та й цю моторошну ауру, що пашить із твоєї руки… Обережно! Сюди йдуть!
Він показав на південь, де яскраво мерехтіли вогники, а разом з ними наближалися вузькі силуети — темні, прямокутні, наче німі двері, що ведуть до зірок. Хаба скривився:
— Мої приятелі й колеги йдуть відвідати Соломона. Вони й гадки не мають, у кого зараз Перстень!
— Це все гаразд, — несподівано мовила Ашміра, — тільки ти, як бачу, досі не надяг його!
Вона зойкнула: демон люто стиснув її стан кігтями.
Хаба відповів:
— Це трохи… важче, ніж я сподівався. Хто б подумав, що в Соломона така сила волі? Тільки не кепкуй з мене, дівчисько. Я — могутній чарівник! А ти — ніхто, безіменна злодюжка!
Ашміра заскреготіла зубами. Пнів переповнив її.
— Брешеш! — вигукнула вона. — Мене звуть Ашміра, а моя мати була головною охоронницею в цариці Шеби! Я прийшла по цей Перстень, бо моя батьківщина в небезпеці. Може, я й зазнала поразки, та діяла принаймні з чеснішими намірами, ніж ти!
Вона замовкла, випнувши підборіддя й виблискуючи очима в лютому задоволенні. Запала глуха тиша.
Далі Хаба пронизливо, пискливо зареготав, і моторошна тінь, що тримала Ашміру, відгукнулася таким самим реготом. Джин, що висів непритомний поряд з Ашмірою, здригнувся й затремтів від цього реготу.
Хаба ледве спромігся заспокоїтись.
— Вони йдуть, Аммете! — сказав він. — Готуйся! Ну, люба Ашміро… яке гарне ім'я! Набагато красивіше, ніж Кіріна. Отже, тебе прислали з Шеби? Як мило!
Він розкрив долоню й вирячився на Перстень Соломона.
— Мерщій, господарю! — гукнув Фоліот. — Там старий Гірам! Він скаженіє з люті!
Ашміра побачила, як тремтять пальці чарівника над Перснем.
— Чому «мило»? — перепитала вона.
— Бо я знаю, навіщо ти прибула сюди. Знаю, навіщо Балкіда прислала тебе. — Його вологі очі, наповнені зловтіхою й страхом, поглянули на неї. — І знаю, що ти даремно вбила Соломона.
Ашмірі тьохнуло серце:
— Але ж погрози…
— Погрожував не Соломон.
— А посланець…
— Його посилав не він. — Хаба зойкнув: його пальці зімкнулися на Персні. — Ми… ми з рештою Сімнадцятьох давно вже дещо задумали, з огляду на Соломонову репутацію. Усі ці дрібні царенята з Едому, Моабу, Сирії та інших країн охоче погодилися сплатити викуп, щоб уникнути обіцяних прикрощів. Останньою в цій черзі була Балкіда. Вона не бідніша за інших, їй неважко сплатити призначену данину. Для неї це невелика втрата, а для нас — хороша змога наповнити скрині грошима. Що тут поганого? Аби Соломон нічого не помітив! Та й сам він міг би до цього додуматись. Навіщо потрібна влада, якщо з неї немає жодної користі?