Тінь над Ашміриною головою обізвалася:
— Господарю, тобі варто поспішати!
— Хабо! — долинув з темряви роздратований крик. — Хабо, що ти там робиш?
Чарівник не звернув на нього уваги.
— Любий Аммете, я розумію, що забалакався. Це задля того, щоб утамувати біль. Я мушу набратися духу, щоб надягти його. Це ненадовго.
Ашміра пильно дивилася на єгиптянина:
— Ваш посланець напав на Маріб! Загинули люди! Хто з чарівників прислав його?
З Хабиної лискучої лисини струменів піт. Чарівник тримав Перстень великим і вказівним пальцями й поволі посував його до пальця другої руки.
— Насправді то був я. Не переймайся цим — то міг бути кожен з нас. А посланцем був той самий Аммет, що зараз тримає тебе. Кумедна річ, еге ж: за наказом Балкіди було знищено єдиного царя, який не зловживав би силою Персня! Даю тобі слово — я таким скромним не буду…
— Хабо!
Візир Гірам у білосніжному вбранні спустився до самісіньких перил і люто дивився на все, що тут діялося. Він стояв, згорнувши руки, на невеличкому килимі, який ніс величезний демон у людській подобі, з довгим золотим волоссям та білими крилами, що лопотіли гучніше за бойові барабани. Обличчя демона було гарне, моторошне й гордовите, а очі — смарагдово-зелені. Якби не очі, Ашміра нізащо не впізнала б у ньому білу мишку.
Позаду видніли інші чарівники, й над ними в пітьмі ширяли їхні демони.
— Хабо! — повторив візир. — Що ти тут робиш? Де Соломон? І що… що це в твоїх руках?!
Єгиптянин навіть не поглянув на нього. Він досі набирався духу, стискаючи Перстень у тремтливих руках.
— Принаймні моя цариця, як і я, поводилася чесно! — відказала Ашміра. — Вона ніколи не схилить перед тобою голови, хай там чим би ти погрожував!
Хаба зареготав:
— Навпаки, вона вже схилила її! Учора в дворі марібського палацу вже громадилися мішки з ладаном. Ти, дитинко, була лише запасним варіантом, шляхетним жестом, який ваша цариця могла собі дозволити. Тепер вона вважає, що ти загинула, й готує данину. Усі вони так чинять!
В Ашміриній голові паморочилось, у вухах стугоніла кров.
— Хабо! — знову гукнув Гірам. — Поклади Перстень! Я — найстарший із Сімнадцяти! Я забороняю тобі надягати його! Ми всі повинні взяти участь…
Хабина голова була похилена, обличчя — сховане.
— Аммете, мені потрібна ще хвилина. Чи не міг би ти…
Ашміра запрокинула голову. Крізь сльози вона побачила, як тінь розтулила рота, оголивши дрібні зуби. Далі її підкинуло в повітря й знову підхопило — тепер вона висіла поряд з Бартімеусом, затиснута під пахвою в тіні.
— Хабо! — гримнув Гірам! — Слухайся нас, інакше ми атакуємо!
Не відпускаючи Ашміру й джина, тінь простяглася через балкон, витягла вперед вільну руку, розчепірила довгі пальці. Рука вискочила вперед, зробившись тонкою й гнучкою, мов нагай. Свист, удар… Прамова голова полетіла в один бік, а тіло — в інший; мовчки впавши з килима, вони зникли в темряві.
Білокрилий демон радо скрикнув і теж зник. Килим, зоставшись без підтримки, закружляв у повітрі й пропав десь унизу.
Десь у повітрі над садом залунав вереск інших чарівників.
Тінь втяглася назад, на балкон, і обернулася до господаря. Той з глухим криком зігнувся до землі.
— Тобі зле, любий господарю? Чим я можу допомогти?
Хаба спочатку не відповів нічого: він завмер, скулившись і сховавши обличчя між колінами. Зненацька він запрокинув голову й помалу випростався. Лице його скривилось, вуста розтяглись у моторошній посмішці.
— Нічого, любий Аммете. Нічого не треба…
Він підняв руку. На його пальці блиснуло золото.
Поряд з Ашмірою застогнав Бартімеус.
— Отакої! — вигукнув він. — Треба ж мені було отямитися саме заразі
33
Єгиптянин обернувся до нічного неба. Позаду нього, в світлі зірок, видніли кілька чарівників, що розгублено заціпеніли над порожнечею на своїх килимах. Один з них кинув Хабі виклик, проте той не відповів. Натомість він, далі тримаючи руку над головою, нарочито повільно й неквапливо крутнув на пальці Перстень.
Ашмірі — як і тоді, в Соломоновій спальні, — позакладало вуха, ніби вона пірнула під воду. Бартімеус поряд із нею гучно вдихнув повітря крізь зуби. Навіть тінь, що тримала їх, помалу позадкувала.