Істота стояла в повітрі, поряд із балконом. Істота заввишки з людину, проте не людина, чорніша від нічного неба.
— Ти не Соломон.
Голос був не гучний і не гнівний — цілком спокійний і лагідний, однак трохи роздратований. Почувши цей голос, Ашміра відсахнулась, ніби її вдарили. Вона відчула, як у неї з носа зацебеніла кров.
Хаба уривчасто, болісно загавкав — це, очевидно, правило в нього за сміх:
— Ні, рабе! Тепер у тебе інший господар. Ось тобі мій перший наказ: захисти мене від усіх магічних атак!
— Виконано, — відповіла Істота.
— Далі… — Хаба нервово ковтнув слину й виструнчився. — Далі пора показати світу, що тепер усе буде по-іншому! — вигукнув він. — Що в Єрусалимі з'явилася нова сила! Соломоновим лінощам настав кінець! Перстень тепер буде в роботі!
Почувши ці слова, кілька чарівників у повітрі нарешті отямились. Осяйні магічні промені спалахнули над проваллям, щоб уразити єгиптянина. Вони схрестились над перилами і розпались на дрібні струмені кольорових іскорок, що розвіялися за вітром, мов насіння трави.
— Рабе Персня! — вигукнув Хаба. — Як я бачу, мої колеги — Ельбеш і Нісрох — виявились найпрудкішими в нападі. Нехай вони першими з усіх зазнають кари!
Два килими з двома чарівниками вибухнули яскраво-зеленим полум'ям. Обгорілі клапті полетіли вниз, до дерев.
— Виконано.
— Рабе Персня! — Хабин голос немовби зміцнів — чарівник, здавалося, потроху тамував біль. — Приведи мені таке саме величезне військо, яке зібралося, коли Тутмос виступив проти Німруда! Навіть ще більше! Нехай розверзнеться небо — й моє військо з'явиться за моїм наказом! Нехай воно несе загибель усім у цьому палаці, хто наважиться підняти на мене руку! Нехай… — він замовк і зойкнув, поглянувши на небо.
— Виконано, — промовила Істота й зникла.
Ашмірі знову позакладало вуха: вона ледве помітила, як Істота пропала. Як і Хаба, як і всі чарівники на килимах та духи, що підтримували їх, вона втупилась у точку на схід від садів, над палацовим муром. Там небо справді розверзлось — ніби поставили набік вогняне колесо. До середини колеса, наче спиці, тяглися стовпи шаленого вогню, однак до Землі не долинало жодного звуку, й моторошне сяйво не кидало світла на бані й дерева внизу. Там була діра, й водночас її нібито там не було — таке собі близьке й дуже далеке вікно до Іншого Світу.
Крізь це вікно линув цілий рій малесеньких цяток — чорних, мовчазних і стрімких. Вони мчали, наче бджоли або мухи, чи радше немовби клуби диму — густішаючи, рідшаючи, знову густішаючи й при цьому невпинно кружляючи, помалу спускаючись до землі; хоч і здавалося, що відстань, яку вони повинні подолати, не дуже велика, Ашмірі здалося, ніби на це знадобилася ціла вічність. Зненацька — так, ніби вони перетнули якийсь невидимий бар'єр, — її огорнув такий шум, наче ціле море піску несподівано пролилось униз, на землю; то було лопотіння демонських крил.
Цятки більшали й більшали; у світлі зірок виблискували ікла, пазурі й дзьоби демонів, зазублені списи й мечі, які вони тримали в руках, аж поки небо над палацовими садами почорніло від силуетів, що кружляли над ними й затулили собою самі зірки.
Військо чекало. Запала раптова тиша.
Ашміру ляснули по плечу.
Вона озирнулась і побачила перед собою очі красеня-юнака, що висів разом з нею в кігтях тіні.
— Тепер бачиш, що ти наробила? — докірливо сказав він.
Її огорнули жаль і сором.
— Бартімеусе! Мені так шкода…
— Он як? Тоді все гаразд, еге ж? — відповів юнак. — Легіони Іншого Світу вирвалися на волю, увесь цей куточок Землі зараз обернеться на рушу, на трон зійшов Хаба Жорстокий в усій своїй кривавій славі, на Бартімеуса з Урука найближчим часом будь-що чекає сумний кінець — однак тобі принаймні хоча б шкода! А я вже думав був, що нині випав препоганий день…
— Пробач, — мовила дівчина. — Я ніколи й думки не допускала, що все так закінчиться… — Вона поглянула вгору, на рої демонів у небі. — І… Бартімеусе, мені страшно!
— Невже? Ти ж смілива, люта охоронниця!
— Я навіть не думала…
— Думала чи не думала, яка тепер різниця? Ти диви — цей шаленець віддає накази! Цікаво, хто почує їх першим? Як на мене, чарівники… Онде, поглянь!
Стоячи біля розтрощених перил, розпростерши тонкі довгі руки, Хаба пронизливо вигукнув наказ. У лаві демонів, що затьмарили небо, вмить з'явився розрив, і стрімкі постаті широкою спіраллю полинули вниз. Там, у пітьмі садів, узялися до роботи раби чарівників. Килими гасали туди-сюди, б'ючись об мури, щоб вискочити за межі палацу. Однак демони були надто прудкі. Спіраль розвалилася, чорні силуети полинули на всі боки й накинулись на втікачів, які тим часом відчайдушно викликали на бій своїх власних демонів.