Нарешті лід занурили до келиха — вино було готове. Джини, мовчки змахнувши крилами, полинули геть від трону. Соломон зазирнув у келих, але пити не став. Він знов обернувся до зали.
— Мої чарівники! — промовив він, звертаючись до тих, хто стояв попереду натовпу, найближче до трону. — Усі ви добре попрацювали. За одну-єдину ніч ви добули безліч дивовижних скарбів з усіх усюд! — Рукою з келихом він показав на сімнадцять постаментів, увінчаних рідкісними, небаченими речами. — Кожен з них — неповторний, і всі вони покликані допомогти нам пролити світло на стародавні знання, що існували до нас. Я охоче візьмуся вивчати їх. Гіраме, накажи, щоб їх прибрали!
Візир, низенький смаглявий чарівник із далекої землі Куш, негайно виструнчився й віддав наказ. Сімнадцять рабів — людей чи принаймні істот у людській подобі — вибігли наперед і вмить винесли з зали і золотого змія, й інші скарби.
Коли гамір ущух, візир набрав у груди повітря, стиснув рубіновий держак посоха й тричі стукнув ним об підлогу.
— Увага! — проголосив він. — Соломонова рада триває! Цар має розглянути кілька надзвичайно важливих справ. Усі ми, як завжди, насолодимось плодами його мудрості! Спочатку..
Аж тут Соломон мляво підняв руку. Рука цього разу була ліва, тож візир, побліднувши, обірвав свою промову.
— Пробач, Гіраме, — мовив цар, — найголовніша з цих справ уже відома нам. Цього ранку було вбито мого чарівника Езекіеля. Дух, що вбив його… чи відомо, хто це був?
Візир кахикнув.
— Так, володарю. Ім'я злочинця пощастило довідатися з нотаток на циліндрі Езекіеля. Цей дух воліє називати себе Бартімеусом з Урука.
Соломон насупився:
— Десь я ніби вже чув це ім'я…
— Так, володарю. Не давніше, ніж учора. Бачили, як цей дух наспівував вельми зухвалу пісеньку, в якій ішлося…
— Так, дякую… я пригадав, — цар погладив своє гостре підборіддя. — Бартімеус… з Урука. Міста, якого не існує вже дві тисячі років… То, виходить, цей демон дуже давній. Мабуть, він марид?
Візир низько вклонився:
— Ні, володарю. Аж ніяк.
— То, може, африт?
Візир уклонився ще нижче, мало не торкаючись підборіддям підлоги:
— Володарю, насправді це просто джин, і досить-таки посереднього рівня. Четвертого, якщо вірити деяким шумерським табличкам.
— Четвертого рівня?! — тонкі пальці затарабанили об поруччя трону, а на мізинці блиснув золотий перстень. — Джин четвертого рівня вбив одного з моїх чарівників?! За всієї пошани до тіні Езекіеля, що волає відплати, це просто ганьба для Єрусалима… ба більше, ганьба для мене! Такого зухвальства пробачати не можна! Злочинця слід покарати — для науки іншим. Гіраме, нехай підходять решта з сімнадцяти!
Засліплені блиском величі царя Соломона, головні чарівники прибули до нього з далеких країв. З далекої Нубії й Пушу, з Ассирії й Вавилону — звідусіль зібралися ці могутні чоловіки й жінки. Кожен з них одним коротким наказом міг викликати з небуття демонів, здіймати урагани, сіяти смерть серед наполоханих ворогів. Вони зналися на давніх таємницях і вважалися непереможними на своїй батьківщині. Проте всі вони воліли прибути до Єрусалима, щоб служити тому, хто носить Перстень.
Змахнувши посохом, візир наказав їм вийти вперед. Кожен чарівник або чарівниця, підходячи до трону, низько вклонялися Соломону.
Цар пильно поглянув на них, а тоді промовив:
— Хабо!
З кола тихо, велично й нечутно, мов кіт, виступив один із чарівників:
— Я тут, володарю.
— Я чув, що ти маєш лиховісну славу..
— Так, володарю.
— Ти суворо поводишся зі своїми рабами…
— Володарю, я недарма пишаюся своєю суворістю. Адже демони безмежно люті й підступні, а до того ж їхня природа лукава і мстива.
Соломон погладив своє підборіддя:
— Твоя правда… Хабо, як мені відомо, тобі вже служать кілька духів, які колись завдавали тобі чималого клопоту.
— Це так, володарю. І кожен з них щиро шкодує, що виявив зухвальство.
— Чи погодишся ти додати до їхнього числа й цього негідника Бартімеуса?
Хаба був єгиптянин, примітний із себе чолов'яга, високий, широкоплечий і міцний. Його череп, як в усіх тебанських магів-жерців, був старанно виголений і до блиску змащений воском. Ніс у нього був орлиний, брови — товсті, вуста — тонкі й безкровні, напружені, мов тятива лука. На гладенькому чолі, наче дві чорні повні, видніли очі — завжди вологі, немовби щомиті ладні заплакати. Хаба кивнув:
— Володарю, я готовий коритися твоїм наказам і твоій волі.