— А ось і царська варта, — зауважив Бартімеус. — Трохи запізно, та, як на мене, їм просто дуже не хочеться помирати.
Яскраві магічні спалахи — лілові, жовті, рожеві, блакитні, — запалахкотіли по всьому садку та по дахах: захисники палацу, об'єднавшись, розпочали бій з Хабиною ордою. Чарівники репетували, килими один за одним зникали в полум'ї; демони сипалися з неба, наче вогняне каміння, пробивали бані й дахи або, зчепившись по двоє чи троє, падали у воду ставків.
Хаба біля перил захоплено гукав:
— Ось як усе починається! Соломоновій праці настав кінець! Руйнуйте цей палац! Нехай упаде Єрусалим! Скоро Карнак повстане з руїн і знову буде столицею світу!
Над Ашміриною головою тінь роззявила рот, радо передражнюючи свого господаря.
— Так, великий Хабо, так! — гукав він. — Нехай горить це місто!
Ашмірі здалося, що хватка на її грудях помітно послабшала. Тінь немовби забула про доручених їй полонених. Дівчина зненацька втупилась Хабі в спину. Чи далеко до нього? Футів десять — чи, може, дванадцять… Напевно не більше.
Її несподівано огорнув спокій. Вона повільно, глибоко зітхнула. Її рука крадькома полізла вгору, до пояса.
— Бартімеусе… — промовила вона.
— От якби сюди попкорну! — сказав джин. — Гарне видовище — якщо забути про те, що ти братимеш участь у наступній дії… Агов, не чіпайте нефритову вежу! Я ж сам будував її…
— Бартімеусе… — повторила Ашміра.
— Годі, годі! Не треба вже нічого говорити. Тобі шкода, еге ж? Тобі справді шкода? Просто невимовно? Годі вже, домовилися!
— Замовкни, — зіпнула дівчина. — Усе ще можна виправити. Бачиш, як він близько? Ми можемо…
Юнак стенув плечима:
— Отакої! Я Хабу й пальцем не можу зачепити. Ніяких магічних атак, пам'ятаєш? А в нього ще й Перстень!
— Ну то й що? — Ашміра підняла руку. Впритул до зап'ястка, що затуляв зрадливий холодок срібла від тіні, яка потроху послаблювала свою хватку, лежав її останній срібний кинджал.
Джин аж вирячив очі з подиву. Далі позирнув угору, на тінь, однак та захоплено реготала й горлала, спостерігаючи за руйнуванням палацу. Тоді поглянув на Ашміру, на Хабину спину…
— Звідси? — прошепотів він. — Поцілиш?
— Ще б пак!
— Не знаю… Треба вбити його одним ударом.
— Уб'ю! Тільки замовкни. Не збивай мене!
Вона трохи посунулась, не зводячи очей з чарівника, дихаючи рівно й глибоко — так, як навчала її мати. Націляйся в серце. Не думай ні про що. Просто заспокойся…
— Він увесь час ворушиться! — зойкнув джин. — Ні, я цього не стерплю!
— Та замовкни вже нарешті!
Порожній килим, охоплений пурпуровим полум'ям, промчав навскіс прямісінько перед Хабою, і той побокував. Килим врізався в стіну вежі десь нижче, й звідти вибухнув стовп диму. Ашміра подумки вилаялась, зосередилась, розрахувала напрям до нового місця, занесла руку…
Тепер він попався!
— Господарю, стережися! — Фоліот Ґезері, що ширяв на своїй хмаринці біля перил, обернувся й зарепетував. Хаба озирнувся так, як був, — з простягнутими руками й розчепіреними пальцями. Ашміра вмить зорієнтувалась — і кинула кинджалом у нову ціль. Блискуче срібло розтяло Хабину руку. Заюшила кров; убік відлетіло щось схоже на кривий прутик, на кінчику якого сяяло золото.
Орда демонів у небі зникла. Замерехтіли зірки.
Відтятий палець застрибав по каменях.
Хаба роззявив рота й закричав.
— Мерщій, Бартімеусе! — вигукнула Ашміра. — Хапай його! Кинь його в море!
Юнак поряд із нею вже пропав. З лабет тіні випурхнула маленька бура пташка.
Хаба репетував, тримаючись за руку. З обрубаного пальця цебеніла кров.
Тінь заверещала так само, як її господар. Рука, що стискала Ашмірин стан, несподівано зникла; дівчину відкинуло вбік.
Бура пташка майнула вниз, схопила відтятий палець і зникла за перилами.
Ашміра важко впала навзнак.
Пролунав рев. Могутній вогняний птах злетів у небо, і в його дзьобі сяяло золото. Птах повернув на захід і пропав серед клубів диму.
— Аммете! — скрикнув Хаба. — Убий його! Убий! Принеси його назад!
Тінь кинулася вперед, зіскочила з балкону. По боках її виросли довгі чорні крила, лопотіння яких нагадувало удари грому. Тінь теж зникла серед диму, й шум її крил ущух удалині. Соломонів палац огорнула тиша.