— Кажу тобі востаннє, Бартімеусе: кинь Перстень! Я бачу з-за дерев його ауру. Ти не сховаєш його від мене! Тікай, і я помилую тебе!
Тінь прокрадалася через ліс, пильно прислухаючись. Дирчання поволі вщухло; тінь зупинилася. Та попереду яскраво сяяла аура Персня Соломона!
Аммет кинувся вперед — тихо, мов чорний сніг, назустріч джерелу аури.
Джерелом виявився пень з дальнього краю галявини. На пні, підпертий сосновою шишкою, стирчав палець, а на його кінці весело мерехтів Перстень.
Будь-який звичайний дух — скажімо, з тих, кого раз по раз посилають нишпорити по давніх шумерських храмах, — одразу відчув би, що тут пахне смаленим. Ми надто добре знаємось на пастках, щоб не запідозрити щось нечисте в безневинному пні, на якому красується такий подарунок. Проте Аммет, цей Хабин кімнатний собачка, за останні двадцять років, напевно, так до ладу й не працював і геть забув (якщо знав узагалі), як важливо бути обачним. До того ж він був упевнений у своїй неперевершеній могутності — і після того, як сам пообіцяв мені життя в обмін на Перстень, вирішив, ніби я накивав п'ятами. Отож він задоволено засичав і поспіхом полинув уперед, трохи розтягтись.
За його спиною щось загуло — щось важке, кинуте з неабиякою силою. Перш ніж Аммет встиг зреагувати, перш ніж він досяг рукою Персня, — з лісу вилетів стовбур дерева середнього розміру, загострений, наче спис. Він устромився точнісінько в центр розтягненої спини тіні, прохромив її й глибоко застряг у траві. Марида пришпилило до землі; він моторошно, пронизливо завив.
На галявину з другим кілком у руці вискочив юний шумерський воїн.
— Доброго ранку, Аммете! — процвірінькав я. — Відпочиваєш, еге ж? Атож, ніч тобі випала нелегка… Ні, ні, не бешкетуй! Це не для тебе!
Одна рука тіні досі тяглася до Персня, а друга тим часом обкрутилася круг кілка й поволі, важко витягала його з землі. Я обігнув марида й хапнув палець із пня.
— Це я, мабуть, візьму, — сказав я. — Та не хвилюйся, я щедрий джин. Залишу тобі дещо інше.
Сказавши це, я відскочив назад, розмахнувсь — і вгородив другий кілок прямісінько в голову тіні.
Аммет діяв швидко: витягши з землі перший кілок і не звертаючи увагу на діру у власних грудях, махнув тим кілком, як дубцем, і спритно відбив другий кілок, що з тріском полетів геть у ліс.
— Непоганої — сказав я. Юний воїн тим часом змінив подобу й знов обернувся на фенікса. — Тільки чи швидко ти летітимеш із такою діромахою посередині? Ой, навряд!
Я злетів над верхівками сосон і, огорнутий полум'ям, помчав на захід.
* * *
Через деякий час я озирнувся. Тінь линула над деревами і вперто переслідувала мене. Як я й сподівався, рана трохи заважала Амметові: його обриси здавалися більш пошарпаними, ніж дотепер. Та й пересувався він трохи повільніше — не відставав, проте й не наздоганяв. От і гаразд! До моря я все ж таки дістануся!
Найгірше було те, що це врешті-решт не рятувало мене.
Аммет досі не зводив з мене очей. Тільки-но я жбурну Перстень у море, він просто кинеться вперед, пірне й дістане його. Обдурити його ще раз — сподіватися марно: я хутко підупадав на силі. Гонитва, рани, сліпуча міць Персня, що досі пропалювала дірки в моєму бідолашному дзьобі, — все це помалу брало наді мною гору. Моє полум'я майже згасло. Хоча здалеку вже було чути шум хвиль, цей звук не обіцяв мені нічого — хіба що зробити мою загибель трохи мокрішою.
Що я міг удіяти? Слід було летіти далі. Відчайдушно шукаючи виходу, марнуючи останні сили в фінальному ривку, зморений фенікс линув до моря.
35
Цар Соломон був у довгому, гаптованому золотом убранні, у його волоссі виблискував срібний вінець. Він стояв прямо й спокійно. Тепер він мав набагато величніший вигляд, ніж у простій білій сорочці, проте це не зробило його менш вразливим.
Ашмірині щоки почервоніли від сорому.
— Пробач… — прожебоніла вона. — Мені так шкода… Ти казав правду. Перстень… Перстень… — Вона швидко опанувала себе: часу на дурниці не було. — Мені потрібна зброя! Негайно! Що-небудь, чим можна вбити Хабу!
Цар пильно дивився на неї.
— Мені здавалося, — тихо промовив він, — що ти вже переситилась убивствами.
— Але ж ти не знаєш, що накоїв Хаба! Він…
— Я чудово знаю, що він накоїв. — Темні очі блиснули на змореному обличчі, й цар показав на кришталеву кулю. — Моя магічна куля стоїть тут не задля краси, й мені не потрібен Перстень, щоб скористатися нею. Я бачу, що війна розпочалась у моєму власному палаці.