Поверхня кулі заклубочилась, молочно-білий серпанок розтав. Ашміра побачила палац у вогні, людей, що метушаться в садах, духів, що тягнуть із ставків ночви та відра з водою, щоб залити полум'я. Дівчина прикусила губу.
— Володарю, — сказала вона. — Перстень зараз у мого слуги. Хабин демон женеться за ним. Якщо я зумію знищити чарівника, Бартімеус врятується, а твій Перстень…
— Потрапить у море, — Соломон знову пильно поглянув на неї з-під брів. — Знаю. Я все чув і бачив.
Він провів рукою по кулі. Видиво змінилося: тепер там з'явився Хаба — той стояв на балконі, його постать чорніла на димному тлі. Він виголошував якесь закляття — з кулі було ледве чути його слова. Зненацька чарівник зупинився, вилаявся, відсапнув і заходився читати закляття знову.
— Він не розрахував своїх сил, — зауважив Соломон, — як і кожен дурень. Перстень відбирає силу залежно від того, чого ти від нього вимагаєш. Хаба намагався зробити одразу забагато, втратив силу й тепер плутається в думках. Він навіть не пам'ятає закляття Переносу… Овва, здається, згадав-таки!
Ашміра озирнулася на арку позаду себе. Там один за одним спалахнули шість вогнів, приглушених завіскою. Тіло чарівника в кулі оточили темні, масивні постаті.
— Він викликає своїх демонів! — вигукнула дівчина. — Вони зараз будуть тут! Благаю тебе! Невже ти не маєш нічого, чим можна було б поборотися з ними?!
— Нічого… — цар на хвилину замовк. — Я давно вже нічого сам не робив. Хіба що в моїй скарбниці може дещо знайтися… Біжи мерщій! Проходь через залу. Не звертай уваги на чари. Коли побачиш ліворуч столик, відкрий середню шухляду. Хапай все, що знайдеш там, і неси сюди!
Ашміра кинулась виконувати наказ. Із кулі тим часом лунав пронизливий голос Хаби, що вигукував закляття, й глухі голоси демонів, що відповідали йому.
У шухляді знайшлося кілька золотих намист, оздоблених самоцвітами і вкритих таємничими написами. Вона підбігла до Соломона, який мовчки взяв намиста. Поспіхом, проте велично він попрямував до арки, куди Ашміра ще не заходила. Дорогою він схилив голову й надяг намиста.
— А яка в них сила? — запитала Ашміра, намагаючись не відставати.
— Ніякої. Але ж вони гарні, правда? Коли вже мені доведеться померти, — додав цар Соломон, заходячи під арку, — то я хоча б матиму пристойний вигляд. Ось тобі моя невеличка колекція.
Ашміра оглянула комірчину — полиці, великі скрині й маленькі скриньки, наповнені всіляким магічним знаряддям. їй запаморочилось у голові.
— Що ж із цього мені взяти? — спитала вона. — Яка сила в цих речах?
— Сам не знаю, — щиро відповів Соломон. — Принаймні щодо більшості з них. Багато років я шукав чогось такого, що могло б дорівнятися силою до Персня, однак не коштувало б так дорого. Зрозуміло, що всі мої пошуки були марні… А мої слуги роздобули стільки різних штучок, що мені просто бракувало часу, щоб дослідити їх. Усі ці речі — магічні, проте одні з них — звичайнісінькі цяцьки, а інші просто неможливо опанувати.
З дальнього кінця золотої зали долинув гуркіт. Ашміра скривилася.
— І все ж таки підказка не завадила б мені. Чи є тут срібні кинджали?
— Ні.
— А срібні зірочки?
— Ні.
— Гаразд. Тоді я спочатку візьму отой меч.
— Не раджу, — Соломон ляснув її по простягнутій руці. — Хто візьме його в руки, той уже не зможе відчепитись від нього. Бачиш пожовклі кістки від пальців на держаку?
— А отой щит?
— Він заважкий для звичайної людини. Він належав самому цареві Ґільґамешу. Спробуймо краще оце. — Він простяг їй пару срібних яєць завбільшки з чоловічий кулак.
— Що це таке? — запитала Ашміра.
— Сподіватимемось, що дещо небезпечне… А ще оце! — він показав на три коротенькі дерев'яні палички зі скляними кульками на кінцях. Усередині кульок щось невпинно ворушилося.
Ашміра почула з-за арки тихі кроки. Вона схопила палички.
— Пильнуй! — звеліла вона. — Не наближайся до виходу! Я спробую зупинити їх.
Підбігши до арки, вона притулилася спиною до стіни й зазирнула до зачарованої зали. Тут, серед столиків та крісел, були всі шестеро Хабиних демонів, яких вона бачила в ущелині. Вони, як і раніше, були в людській подобі, тільки з головами тварин: вовка, ведмедя, двох орлів, моторошної вишкіреної горили й, нарешті, сарани — сіро-зеленої, лискучої, з вусиками. Попри свій лютий вигляд, вони тихенько, боязкувато прокрадалися вперед: за ними ступав Хаба, підганяючи демонів кволими помахами свого сутнісного нагая. Його скалічена рука була забинтована клаптем чорної тканини, відірваним від убрання; він шкутильгав, мов каліка. Ашміра бачила, як він раз по раз нетерпляче озирається в бік балкону. Він чекав на повернення свого найголовнішого слуги.