Можливо, ці перші кілька хвилин, поки я намагався отямитись, Аммет і міг би щось зробити. Проте його надто вже приголомшило моє зухвальство. Він висів переді мною, мов брудна пляма на ясному обличчі ранку. І не ворушився, ніби зачарований.
Я сяк-так утамував біль і заговорив.
— Що ж, Аммете, — лагідно сказав я, — останнім часом ти багато розводився про кару й відплату. Ти на цьому просто схибнувся. Я згоден: нам треба докладніше розглянути це питання. Зачекай-но хви…
— Ні, Бартімеусе! Ні! Благаю!
Ось він, жах, навіюваний Перснем. Ось у чому сила Персня! Ось за що боролися чарівники, ось заради чого Філокрит, Азул та інші ризикували всім, щоб заволодіти Перснем! Це не дуже приємно. І все ж таки я мав намір довести цю справу до кінця.
Я крутнув Перстень на пальці. Мене охопив страшний біль, моя сутність роздерлася. Я голосно зойкнув, дивлячись на вранішнє сонце.
Усі семеро рівнів довкола мене викривились. У повітрі поряд зі мною повисла темна Істота. Сонячне проміння зовсім не осявало її, а проходило крізь неї, й вона залишалася бездонно-чорною, ніби в денному світлі прорізали діру. Тіні вона не відкидала.
До речі, про тіні: фірмова чорна барва стариганя Аммета мала, якщо порівняти з прибульцем, досить-таки сіро-прозористий вигляд. Аммет просто-таки не знав, куди подітися, висячи над водою. Він нервово метушився туди-сюди, кулився, розтягався, креслив спіралі на хвилях своїми обвислими кінцівками.
Істота — як і тоді, на балконі, — одразу взялася до роботи.
— Чого ти хочеш?
Я звернув увагу: коли Хаба викликав Духа Персня, той був трохи роздратований, не побачивши Соломона. Власне, саме тому я й прибрав цю подобу. Вона була аж ніяк не бездоганна — голос мій звучав трохи пискливіше, ніж у царя, через страх і незручність, які я відчував, — проте я все ж таки старався, як міг. Я тішу себе думкою, що навіть рідна матуся старого царя не помітила б різниці. Я стримано промовив:
— Вітаю тебе, о Великий Духу.
— Можеш не вдавати цей дурний говір, — відповіла Істота. — Мені відомі твоє ім'я й твоя природа.
— Ой… — я ковтнув слину. — Справді? А це важливо?
— Я мушу коритися всякому, хто надягне Перстень. Без винятку… Навіть тобі.
— Чудово! Приємна звістка. Стривай-но… Куди ти, Аммете? Залишайся з нами!
Тінь обернулась і помчала геть над хвилями. Я з легенькою посмішкою проводив її поглядом, а тоді знову запитав у Духа Персня:
— А як ти здогадався?
— Хіба ти забув про мою здатність бачити крізь Примари? До того ж Соломон рідко висить у повітрі над морськими хвилями. До того ж ти забув про парфуми.
— Дві типові помилки початківця! Гаразд, Великий Духу, приємно було побалакати з тобою, але…
— Чого ти хочеш?
Коротко й по-діловому. От і добре, бо я відчував, що довго не витримаю. Моя сутність у тому місці, де на пальці був Перстень, зовсім витончилась. Він потроху всотував мої сили.
Аммет нині був уже зовсім далеко: крива чорна цятка, що залишала за собою слід із піни на хвилях. Він майже дістався до берега.
Я сказав:
— Он там щодуху тікає один марид. Я хочу, щоб його спіймали й дали йому доброго прочухана.
— Виконано.
З хвиль зненацька з'явилося безліч сірих постатей, що одразу поглинули далеку тінь. Подробиць, на жаль, мені видно не було — духи здійняли надто багато піни та бризок, — однак виття залунало таке, що чайки зірвалися з гнізд і заметушились у повітрі на чималій відстані.
Нарешті гармидер ущух. Від тіні залишилися жалюгідні сірі клапті на поверхні води.
Істота досі чекала біля мене.
— Чого ти хочеш?
Моя сутність і без того була напружена, а від зусилля, потрібного для того, щоб керувати Перснем, біль став ще нестерпнішим. Я вагався, не знаючи, що робити.
Істота, здавалося, розуміла мою нерішучість.
— Така природа Персня, — мовила вона. — Він висотує з власника сили. Правду кажучи, твоє бажання було доволі дрібним, а тому твоя сутність цілком спроможна витримати повторення. Якщо ти, звісно, цього хочеш.