— Саме так, — Соломон відсьорбнув вина. — Навчи й цього Бартімеуса бути покірним. Коли вежу Езекіеля приберуть, Гірам передасть тобі потрібні циліндри й таблички. Це все.
Хаба вклонився й повернувся на своє місце серед кола чарівників. Його тінь тяглася за ним, неначе плащ.
— А тепер, покінчивши з цим, — сказав Соломон, — ми можемо перейти до інших справ. Гіраме!
Візир ляснув пальцями. В повітрі з'явилася біла миша й, перевернувшись, сіла йому на руку. У своїх лапках вона тримала сувій папірусу, розгорнувши який, показала візирові. Гірам швиденько переглянув список.
— Володарю, — сказав він, — нам належить розглянути тридцять дві судові справи, передані тобі твоїми чарівниками. Позивачі чекають на твій суд. Серед цих справ — убивство, три випадки насильства, родинна сварка й суперечка двох сусідів через пропаду козу.
Обличчя царя залишалося байдужим.
— Гаразд. Що іще?
— Як і завжди, багато прохачів прийшли до тебе здалеку, благаючи про допомогу. Я вибрав двадцять із них, щоб вони звернулися до тебе з офіційними проханнями.
— Я вислухаю їх. Це все?
— Ні, володарю. Патрулі джинів, що стережуть південні пустелі, повідомляють про нові напади розбійників. Кілька віддалених садиб спалено, їхніх мешканців винищено, й при дорогах так само кояться неподобства — напади на каравани, грабунки торговців…
Соломон засовався на троні.
— Хто керує південними патрулями?
— Я, володарю, — відповіла чарівниця-нубійка, вбрана в одяг із цупкої жовтої матерії.
— Виклич більше демонів, Ельбеш! Простеж за цими «розбійниками»! З'ясуй, хто вони насправді: звичайні вигнанці чи найманці на службі в чужоземних царів? Завтра доповіси мені!
Жінка скривилася:
— Так, володарю… тільки…
— Тільки що? — насупився цар.
— Пробач, володарю… тільки я вже керую дев'ятьма могутніми й свавільними джинами. Я й так уже втомилася. Мені важко буде прикликати нових рабів…
— Зрозуміло… — цар нетерпляче оглянув коло. — Тоді тобі в цій дрібненькій справі допоможуть Рувим та Нізрох. А тепер…
Чарівник із скуйовдженою бородою підняв руку:
— Великий володарю, прости мене! Я зараз теж надміру заклопотаний…
— І я! — кивнув чоловік, що стояв поруч.
Тут насмілився озватись візир Гірам:
— Володарю, пустелі дуже розлогі, а сили твоїх покірних слуг не безмежні. Чи не пора тобі подумати про те, щоб допомогти нам? Чи не зробиш ти ласку… — він замовк.
Соломонові підмальовані очі повільно, по-котячому моргнули:
— Кажи далі.
Гірам ковтнув слину. Він і так сказав уже надто багато.
— Ну… може, ти зробиш ласку… — голос візира було ледве чути, — вдатися до Персня?
Цареве обличчя спохмурніло. Ліва рука, що спочивала на поруччі трону, поблідла.
— Ти піддаєш сумніву мої накази, Гіраме? — тихо промовив Соломон.
— Що ти, великий володарю! Я й не думав тебе образити!
— Ти смієш наказувати мені, як я маю чинити?
— Ні! Я сказав це, не подумавши!
— Чи справді ти цього хочеш? — ліва рука царя ворухнулася; перстень на мізинці зблиснув золотом і чорним обсидіаном. Леви-африти, що лежали біля трону, вишкірились і тихо загарчали.
— Ні, володарю! Благаю! — Візир упав на підлоту. Біла миша сховалась у його вбранні. Вельможі, що зібралися в залі, загомоніли й позадкували.
Цар витяг руку й повернув Перстень на мізинці. Пролунав гуркіт, налетів порив вітру. Залу огорнула пітьма, і в її середині, біля трону, мовчки постала Істота. Чотириста тридцять сім чоловіків і жінок попадали ниць, наче вражені блискавкою.
Соломонове обличчя, огорнуте мороком, здавалося страшним. Голос його пролунав, наче з глибин печери:
— Кажу вам усім: будьте обережні в своїх бажаннях!
Він знову повернув на пальці Перстень. Істота вмить зникла, залу зненацька залило світло, у садку зацвірінькали пташки.
Чарівники, вельможі, прохачі й жінки поволі, боязко підводились на ноги.
На Соломоновому обличчі знову запанував спокій.
— Відрядіть своїх демонів до пустелі, — наказав він. — І спіймайте розбійників, як я велів.
Він ще раз відсьорбнув вина й позирнув у бік садів, звідки часто лунала тиха музика, хоч музикантів там ніхто й ніколи не бачив.
— Ще одне, Гіраме, — нарешті сказав він. — Ти ані словом не згадав про Шебу… Чи повернувся звідти посланець? Чи відомо, що відповіла йому цариця?
Візир уже підхопився й витирав цівку крові, що цебеніла з носа. Він знову ковтнув слину: день випав невдалий.
— Так, володарю, відомо.