— Якщо так, — весело відповів я, — то дай, будь ласка, Амметові ще одного прочухана!
Поки біля берега знову лунали виття та вереск, я сказав:
— Великий Духу, мені потрібна пляшка чи щось подібне, а в мене напохваті нічого такого немає. Чи не міг би ти допомогти мені?
— Море тут глибоке, — відповіла Істота, — проте на дні спочивають рештки єгипетського корабля, що затонув у бурю триста років тому. Цей корабель віз амфори, в яких раніше зберігалося вино. Вони здебільшого порожні, проте цілі й розкидані по дну. Хочеш таку амфору?
— Тільки не дуже велику, будь ласка.
Вода під моїми ногами запінилась, і холодний зелений потік із глибин викинув на поверхню великий сірий глек, укритий водоростями й черепашками.
— Саме те, що треба! — відповів я. — Духу, це буде моє останнє бажання, бо попри всі твої запевнення я відчуваю, що моя сутність просто лопне, якщо я негайно не зніму Перстень. Я хочу, щоб марида Аммета було ув'язнено в цій посудині, щоб її кришку було запечатано оливом або іншою речовиною — до твого смаку, й щоб на печатці було накреслено всі потрібні закляття та руни, й щоб ця посудина вирушила на морське дно, де вона лежатиме кілька тисяч років, щоб Аммет мав час обміркувати всі свої злочини проти інших духів і насамперед проти мене.
— Виконано, — відповіла Істота. — Як на мене, це саме та кара, що треба.
На мить довкола глека закружляли різнобарвні вогні, і я відчув викривлення рівнів. Мені здалося, що до мене долинув останній крик тіні, проте можливо, що то скиглили чайки над морем. Шийка глека спалахнула розтопленим оливом, морська вода закипіла, й над нею знялася пара. Шийка хутко охолола — крім дев'яти знаків Чарів та Ув'язнення, які досі яскраво палали на олив'яній кришці. Глек закрутився — спочатку повільно, далі швидше й швидше, — аж поки море під ним роздалося широкою вирвою, темно-синьою рурою, що вела в пітьму. Глек полинув тією рурою вниз — усе глибше й глибше, і врешті море зімкнулося над ним.
Невеличка хвиля лизнула мені ноги. Море заспокоїлося.
— Духу, — сказав я, — дякую тобі. Це було моє останнє бажання. Перш ніж я зніму Перстень, чи не хочеш ти, щоб я переломив його навпіл і звільнив тебе?
— Тобі це, так би мовити, не під силу, — відповіла Істота. — Перстень поки що не може бути зламаний.
— Шкода, — зітхнув я. — Сумно це чути.
— Коли-небудь я дочекаюся волі, — додала Істота. — А що для нас час?
Я відвернувся й поглянув на сонце:
— Не знаю. Іноді здається, що час усе-таки робить своє…
І зняв Перстень. Істота зникла. Я стояв сам-один над тихим, спокійним морем.
37
Кидаючись уперед, Ашміра вже знала, що це марно. Вона не дістанеться до Хаби раніше за тінь. І нічого не зможе зробити, щоб завадити йому взяти Перстень.
Надто млява, надто квола, надто далеко, аби щось зробити, — яке знайоме було їй це відчуття! Проте вона все ж таки бігла. Може, їй пощастить якось відвернути їхню увагу, надати Соломонові змогу скористатися зброєю або втекти… Вона бігла тому, що так було треба. І в ці останні хвилини Ашміра виразно бачила й відчувала все довкола: вранішнє світло, що струменіло крізь завіску; чотирьох демонів-мавп, що з'юрмились у кутку; чарівника, що полинув уперед, роззявивши рота, виблискуючи очима, жадібно витягши здорову руку…
І тінь — чорний Хабин відбиток, що поспішав йому назустріч.
Попри завдані їй пошкодження, тінь досі старанно копіювала риси свого господаря. Окрім хіба що… Коли тінь наблизилася впритул до чарівника, Ашміра помітила, що її силует змінився. Ніс її зненацька зробився довшим, ніж у єгиптянина, й на ньому виросло кілька здорових бородавок, а на лисому черепі з'явилися величезні, немовби слонячі, вуха.
Тінь та її господар зустрілися. Хаба простяг руку. Тінь зробила рух назустріч, наче хотіла впустити Перстень йому на долоню, але в останню мить відсмикнула руку.
Хаба потягся до Персня — й схибив. Він підскакував, пританцьовував, схлипував з нетерплячки, однак тінь підняла Перстень високо над головою й дражнила чарівника, вимахуючи каблучкою в повітрі.
— Майже дістав! — гукала вона. — Ого, як чудово ти стрибаєш! Якби ти був хоч трохи вищий…
— Що ти робиш, рабе?! — ревнув Хаба. — Віддай Перстень! Віддай його мені!
Тінь притулила долоню до свого велетенського вуха:
— Пробач, старий. Щось я недочуваю. Що ти сказав?