Дівчина знала про це, однак не тривожилась. Її серце огорнули мир і спокій.
Шурхотіння золотого вбрання наблизилось упритул до неї. Ашміра не підняла очей.
— Ти принесла мені Перстень і свої вибачення, — промовив Соломонів голос. — Перше з цього я приймаю, хоча й без охоти, бо це страшний тягар.
Ашміра відчула, як холодні пальці торкнулись її долоні, й біль ущух. Коли вона підвела голову, Соломон уже надягав Перстень на палець. Його змореним обличчям пробігла болісна гримаса; пробігла — й тут-таки зникла.
— Вставай, — звелів він.
Ашміра підхопилася. Тінь поряд із нею замерехтіла й перетворилась на гарного темноокого юнака. Вони з Бартімеусом стояли перед царем, чекаючи на його слово.
— Другу твою пропозицію, — провадив Соломон, — мені не так легко прийняти. Надто вже великі збитки, яких ти завдала. Зачекай, зараз ми дійдемо до мого рішення. Та спершу…
Він заплющив очі, торкнувся Персня й щось тихо промовив. Спалах світла огорнув його і згас, і цар постав перед ними, змінившись до невпізнання. Його обличчя очистилось від кіптю, а водночас — і від зморщок; волосся знову стало чорнявим, густим і лискучим. Це була юна подоба фрески на стіні палацу, й Ашміра ледве втрималась, щоб не впасти знову на коліна.
— Годі, — сказав Соломон. — Ти ж знаєш, що це Примара! — Легенько скривившись, він крутнув Перстень, і перед ним негайно постала Істота. — Уразіелю, — сказав він, — я повернувся!
— Я й не сумнівався.
— Тут у нас є трохи справ…
— З чого ж ми почнемо?
Соломон позирнув на чарівника, що лежав на підлозі. Хаба тим часом стогнав і крутився.
— Спочатку прибери звідси його. Кинь куди-небудь у підземелля вежі. Я невдовзі візьмуся за нього.
Спалахнуло світло, й Хаба зник.
— А його раби-боягузи нехай забираються геть. Я на них не гніваюся.
Світло спалахнуло ще чотири рази, й мавпи пропали.
Цар Соломон кивнув.
— Мій палац, як я розумію, потребує ремонту. Доведеться нам з тобою попрацювати, Уразіелю. Оглянь пошкодження, визнач, скільки духів нам знадобиться, й чекай на мій сигнал. Тут у мене є ще одна справа.
Істота зникла, спричинивши порив вітру. Ашмірі загуло у вухах; вона витерла рукавом кров, що цебеніла з носа.
Вони з Бартімеусом залишилися сам на сам з царем.
— Отже, — мовив Соломон, — щодо мого рішення… Розпочнімо з тебе, Бартімеусе з Урука. Твої злочини — незліченні. Ти знищив десятки моїх духів, ти посіяв безлад і руйнування по всьому Єрусалиму. Лише завдяки твоїм порадам і допомозі ця дівчина здобула Перстень. Ба більше, ти завжди виявляв крайню зневагу до моєї володарної особи. Твоя бегемотяча подоба…
— Ні-ні, це сталося випадково! Цей бегемотик анітрохи не скидався на твою дружину!
— Твоя бегемотяча подоба була виявом кричущої неповаги до святості мого храму. Я, власне, хотів сказати саме це…
— Он як!
— І на додачу до всього, — провадив цар, провагавшись із хвилину, — ти, очевидно, підбурював цю дівчину кинути Перстень у море…
— Лише задля того, щоб він не потрапив до лабет твоїх ворогів! — вигукнув джин. — Хіба не краще, щоб він зник у морській глибині, аніж щоб його силою скористалися цариця Шеби чи Хаба? Тому я так і вирішив! «Якщо великий Соломон не може володіти ним, — подумав я, — нехай тоді краще мовчазні корали стережуть його до останніх часів, коли…»
— Досить балачок, Бартімеусе! — стиснув губи Соломон. — Отже, в усьому цьому ти, очевидно, винен. Проте не можна забувати, що ти — раб, який мусить коритися чужій волі, і скажу щиро: попри те, що я відчуваю велику спокусу покарати тебе, провини я за тобою не бачу.
Джин голосно видихнув:
— Правда? Ху-у! Оце, я розумію, справжня мудрість! — Він боляче тицьнув Ашміру в бік. — Тепер твоя черга…
— Ашміро з Шеби, — мовив цар Соломон, — немає потреби згадувати всі твої злочини. Збитки, яких ти мені завдала, вкрай великі, а виправлення того, що ти наробила, забере в мене ще більше сил. До того ж ти побачила мене кволим і безпорадним, зазирнула під мою маску. За всіма законами природної справедливості ти заслуговуєш на кару. Чи згодна ти?