— Що ж?
Візир кахикнув:
— Хоч як важко в це повірити, цариця знову відкинула твою пропозицію одружитися. Вона відмовляється стати однією з твоїх чарівних дружин, — він помовчав, чекаючи, поки вщухнуть обурені зойки царевих жінок. — Її, так би мовити, пояснення зводяться ось до чого: вона — справжня правителька свого народу, а не просто царська донька… — тут знову долинули зойки й насмішкувате пирхання, — й тому не може покинути свій трон і віддатися безжурному життю, навіть заради того, щоб купатись у сяйві твоєї величі, що огортає Єрусалим. Вона глибоко шкодує про свою відмову й пропонує тобі вічну дружбу — як свою, так і всього народу Шеби, — аж доти, доки… — він зазирнув до сувою, — «впадуть вежі Маріба і згасне вічне сонце». Загалом, володарю, вона знову відповіла «ні».
Візир замовк і, не наважуючись підняти очей на царя, заходився гарячково згортати сувій і ховати його під убранням. Натовп заціпенів, стежачи за мовчазною постаттю на троні.
Аж тут Соломон зареготав — і вихилив з пів келиха вина.
— То ось яка відповідь цариці Шеби? — мовив він. — Що ж, гаразд. Ми поміркуємо над тим, як їй відповість Єрусалим.
5
Землю огорнула ніч. У місті Марібі панувала тиша. Цариця Шеби сиділа на самоті в своєму покої, читаючи священні тексти. Беручи келих із вином, вона зненацька почула за вікном лопотіння крил. Там сидів птах — орел. Він струшував з пір'я примерзлі крижинки й пильно дивився на царицю холодними чорними очима. Цариця позирнула на нього і, добре знаючись на подобах духів повітря, промовила:
— Якщо ти прийшов з миром, ласкаво прошу. Заходь.
Орел у відповідь зіскочив з підвіконня й перетворився на стрункого юнака — гарного й золотоволосого, проте з такими самими чорними очима, як у птаха, і на його грудях так само виблискували крижинки. Юнак сказав:
— Я приніс послання для володарки цієї землі.
Цариця всміхнулася:
— Це я. Ти прибув здалеку, й тобі довелося високо летіти. Будь у моєму домі гостем: усе, що я маю, до твоїх послуг. Може, ти хочеш попоїсти або відпочити? Або що-небудь іще? Скажи, й ти все дістанеш.
Юнак відповів:
— Ти дуже ласкава, царице Балкідо, та мені нічого з цього не треба. Я маю лише переказати тобі послання й вислухати твою відповідь. Тільки спершу знай, що я — марид сьомого рівня, раб Соломона, сина Давидового, царя Ізраїлю і наймогутнішого з усіх нинішніх чарівників.
— Знову? — перепитала з усмішкою цариця. — Вже тричі твій цар питав мене про одне й те саме, і вже тричі я відповідала йому одне й те саме. І востаннє — не більше ніж тиждень тому! Сподіваюся, він нарешті прийняв моє рішення і не проситиме того самого вчетверте!
— Так, — відповів юнак, — ти скоро почуєш це вчетверте. Соломон шле тобі свій привіт і бажає здоров'я та щастя. Він дякує, що ти розглянула його останню пропозицію, і офіційно скасовує її. Натомість він вимагає визнати його своїм верховним володарем і обіцяти щороку сплачувати данину в розмірі сорока мішків найкращого ладану з лісів чарівної Шеби. Якщо ти погодишся, сонце й надалі усміхатиметься твоїм володінням, а на тебе й твоїх нащадків чекатиме вічне щастя. Якщо ж відмовишся, то, правду кажучи, наслідки будуть уже сумніші.
Балкіда вже не усміхалася. Вона розгнівано підхопилася:
— Яке зухвальство! Соломон не має жодних прав на багатства Шеби. І на мене саму — теж!
— Ти, мабуть, чула, — заперечив юнак, — що Соломон володіє чарівним Перснем, за допомогою якого може вмить викликати ціле військо духів. Саме з цієї причини царі Фінікії, Лівану, Араму, Тиру та Едому, серед багатьох інших, уже заприсяглися йому у вірності й дружбі. Вони щороку платять йому данину золотом, деревом, шкірою й сіллю — і радіють, що він помилував їх.
— Народ Шеби — давній і вільний, — холодно відповіла Балкіда. — І його цариця не стане на коліна перед жодним невірним чужоземцем! Повертайся до свого володаря й перекажи це йому!
Юнак, не ворухнувшись, заговорив уже іншим, довірчим голосом:
— Послухай-но, царице: хіба ця данина така вже велика? Сорок мішків — з кількасот, які ви збираєте щороку! Хіба цс розорить вас? — білі зуби юнака зблиснули в посмішці, — Будь-що це краще, ніж стати жебрачкою в лахмітті, вигнаною з рідної землі, де палають міста й гинуть люди!
Балкіда зойкнула й підступила ближче до зухвалого духа, проте зупинилась, помітивши загрозливий блиску його порожніх темних очах.
— Не забувайся, демоне, — сказала вона. — Негайно забирайся з цього покою, інакше покличу своїх жриць, 1 вони спіймають тебе в срібні тенета!