Так, краса теж була аж ніяк не зайвою. На відміну від своєї матері-товстулі, яка на старість потребувала аж чотирьох молодих рабинь, щоб вони допомагали їй підводитись із м'якої й просторої постелі, Балкіда досі залишалася стрункою, жвавою й не бажала користуватися будь-чиєю допомогою. Вона не мала довірених осіб — ні серед радників, ні серед жриць — і всі свої рішення приймала сама.
Як водилося в Шебі здавна, слугами Балкіди були самі жінки. Рабині поділялися на дві категорії: покоївки, що дбали про її зачіску, прикраси й туалет, і невеличка спадкова каста охоронниць, що мали стерегти царицю від небезпеки. Деякі цариці приятелювали зі своїми рабинями, проте Балкіді це було не до вподоби, й вона трималася осторонь служниць.
Світанок нарешті досяг каналів: вода заблищала й заграла на сонці. Балкіда підвелася, позіхнула і, щоб розслабити заціпенілі руки й ноги, ковтнула вина. Вже через кілька хвилин після атаки вона знала, як чинитиме далі, проте ій знадобилася ціла ніч, щоб як слід обміркувати таке рішення. Тепер, зваживши всі думки, вона хутко перейшла від роздумів до дій. Вона попрямувала до шафки, дістала кришталеву кулю й швидко розчавила її в пальцях.
Вона чекала, дивлячись у вогонь. Через пів хвилини з коридору долинув тупіт ніг, і двері відчинилися. Балкіда, не обертаючись, промовила:
— Сховай свій меч, дівчинко. Небезпека минула.
Далі, прислухавшись, вона почула шурхіт леза об шкіряні піхви.
— Котра ти з моїх охоронниць? — запитала цариця.
— Ашміра, володарко.
— Ашміра., — цариця й далі дивилася на язики полум'я. — Гаразд. Ти завжди була найспритніша. І наймайстерніша, як я пам'ятаю… Ашміро, до чого ти готова заради мене?
— До всього, володарко.
— Чи ладна ти віддати заради мене своє життя?
— Віддам залюбки, володарко.
— Так, — підтвердила Балкіда, — ти гідна дочка своєї матері… Скоро вся Шеба дякуватиме тобі. — Вона обернулася й подарувала дівчині сліпучу усмішку. — Ашміро, люба, поклич сюди служниць: звели, щоб вони принесли нам вина й печива. Я хочу поговорити з тобою.
* * *
Коли начальниця варти Ашміра нарешті покинула царські покої й повернулася до своєї комірчини, її суворе обличчя розчервонілося, а дихання стало важчим. Вона трохи посиділа на своєму тапчані, туплячись спочатку в порожнечу, а потім — у старі звичні тріщини у валькованій стіні, які тяглися від підлоги аж до стелі. Через кілька хвилин її серце трохи заспокоїлося, дихання вирівнялося, проте гордощі, що аж розпирали її єство, анітрохи не вгамувалися. Очі її наповнилися слізьми радості.
Вона підхопилась і зняла з настінної полиці дерев'яну скриньку, оздоблену скромним зображенням опівденного сонця. Ашміра поставила важку скриньку на ліжко, схилилася над нею, відкинула віко й дістала звідти п'ять срібних кинджалів. Кинджали виблискували при світлі лампи: вона брала їх один за одним, перевіряла вістря, зважувала на руці. І нарешті обережно склала їх на своїй постелі.
Балансуючи навшпиньки, Ашміра присіла, полізла під ліжко й дістала звідти свій дорожній плащ, черевики й, понишпоривши по найвіддаленіших кутках, велику шкіряну торбину. Та була геть запорошена, оскільки нею вже давно не користувалися. Ашміра витрусила з торбини на підлогу все, що там було: два великі, недбало згорнуті клапті матерії, вкриті химерними плямами й подекуди обгорілі, кілька свічок, два кресала, ґноти, олійну лампу, три запечатані воском горщики й вісім маленьких грузил з різьбленого нефриту. Кілька хвилин вона замислено посиділа над усім цим добром, далі стенула плечима, заховала речі назад у торбину, запхала туди ж срібні кинджали, зашморгнула ремінці й підвелася.
Час минав швидко. Жриці, напевно, вже зібралися на майдані для вранішньої молитви, а їй ще слід було завітати до храму, щоб одержати благословення Сонця.
Проте вона була готова. Речі вже зібрано, а прощатись їй нема з ким. Вона взула черевики, накинула плащ, почепила на плече торбину. І, не озираючись, покинула комірчину.
6
Високо над землею ширяв фенікс — шляхетний птах, в усьому подібний до орла, якщо не брати до уваги червонясто-золотого пір'я й переливчастих цяток на кінчиках простертих крил. У нього був чубчик мідяного кольору, кігті, схожі на золоті гачки, й чорні очі-вуглинки, що водночас дивились і вперед, і назад, осягаючи вічність.