— Проти цього юнака Менеса… Я певен, що він — джин гідний. І отой товстун з копитами — теж, мабуть, хороший робітник; сутності принаймні в ньому доволі. Tа дехто інший… Якщо нам доведеться тяжко працювати багато місяців поспіль… Одне слово, разом нам буде недобре. Почнуться кпини, сварки, бійки… Візьмімо хоча б Фекварла. З ним ніяк не можна працювати! Такий плаксій, що страх та й годі…
Фекварл ліниво реготнув, вишкіривши блискучі ікла:
— Ато-о-ож… Мушу сказати, господарю, що наш Бартімеус — неабиякий вигадник. Жодному його слову не можна вірити!
— Еге ж! — підхопив джин з копитами. — Назвав мене товстуном…
— Ти ж справді товстун! — пирхнув джин з кажанячими вухами.
— Замовкни, Хосрове!
— Сам замовкни, Бейзере!
— Ось бачиш? — я безпорадно розвів руками. — Уже чубляться! Ти й моргнути не встигнеш, як ми вчепимось один одному в горлянки! Найкраще буде просто відпустити нас усіх, крім, звісно ж, Фекварла, який, попри всі свої вади, чудовий каменяр. Він тобі добре й вірно служитиме, і працюватиме за вісьмох!
Чарівник не встиг розтулити рота, аби щось відповісти, коли його перервав трохи силуваний регіт череватого нубійця, який саме виступив уперед:
— Навпаки, господарю! Краще залиш собі Бартімеуса! Сам бачиш, який він могутній, — як справжній марид! До того ж він славиться своїми досягненнями в будівництві: їх згадують у легендах аж донині!
Я насупився:
— Та що ти! Яка з мене користь!
— Оця ще його скромність! — усміхнувся Фекварл. — Єдина його вада у тому, що він не може працювати в команді, разом з іншими джинами. Тому всякий, хто викликав його, зазвичай відпускає всіх інших. До речі, ще про його здібності… Ти, звісно, навіть у цій глушині чув про Великий Потоп на Євфраті? Що ж, гаразд: ось тобі той, хто влаштував його!
— Завжди ти щось таке пригадаєш, Фекварле! Той випадок наробив більше галасу, ніж було варто. Нічого страшного ж не сталося!
— Нічого страшного?! — обурено скрикнув джин з кажанячими вухами. — А те, що затопило цілу долину від Ура до Шуруппака — так, що з води тільки білі дахи стриміли? Мало не цілий світ під воду пішов! А все через те, що ти, Бартімеусе, побився об заклад і загатив річку греблею!
— Ну то й що? Я ж виграв! Усе треба розглядати в належній перспективі!
— Ну, будувати принаймні він уміє, Хосрове!
— А я хіба ні? Про мій будівельний проект у Вавилоні торочило ціле місто!
— Ти про оту вежу, яку так і недобудували?
— Облиш, Німшику! Я тут ні до чого — це все через проблеми з робітниками!
Я своє зробив — суперечка вибухнула на славу: дисципліна та робочий настрій де й поділись, і чарівник приємно почервонів з гніву. Фоліот Ґезері теж розгубив свою пиху: він тупивсь у джинів, роззявивши по-риб'ячому рота.
— Мовчати! Усім мовчати! — люто вигукнув Хаба.
Та було вже запізно. Ланка рабів перетворилася на місиво з кулаків та вказівних пальців. Звивалися хвости, виблискували на сонці роги, то тут, то там з'являлись відсутні раніше кігті.
Знав я господарів, які, побачивши такий шарварок, просто змахнули б руками й відпустили рабів хоча б заради того, щоб трохи посидіти серед тиші! Tа цей єгиптянин був міцний горішок. Обличчя його скривилось й, помалу задкуючи, він зняв з пояса Сутнісний Нагай. Міцно стиснувши держак і виголосивши закляття, він змахнув натаєм над головою — раз, два, три…
З кожного хвоста нагая вилетіло по зазубленій жовтій блискавці. Блискавки встромились у нас, порозкидали на всі боки і, обпікаючи, підкинули в небо.
Ми перекидалися під спекотним сонцем, вище від стін палацу, пронизані жовтими шпичаками вогненного світла. Далеко внизу чарівник вимахував натаєм то вгору, то вниз, дедалі швидше й швидше, а Ґезері радо вистрибував біля нього, мов той цап. Ми гасали колом, утомлені й безпорадні, б'ючись то об землю, то один об одного. За нами тяглися бризки розтерзаної сутності, що висіли в сухому повітрі, наче масні бульбашки.
Нарешті Обертання припинилося, Сутнісні Рожни зникли. Чарівник опустив руку. Вісім роздертих тіл важко гупнули об землю: їхні обриси розпливались, наче вершкове масло на гарячій сковороді. Ми попадали вниз головами.
Хмара пилу поволі осідала. Ми стирчали з землі, наче гнилі зуби чи похилені статуї. Дехто тихенько курився димом. Наші голови наполовину зарились у землю; ноги безпорадно висіли в повітрі, наче зів'ялі стеблинки.
Недалеко від нас спекотне марево ворухнулося, роздалося, знову зімкнулося, й крізь нього пройшов чарівник, за яким досі тяглася довга чорна тінь. На хвостах його нагая ще й дотепер звивалися жовті вогняні язики, тихенько потріскуючи й поволі згасаючи. То був єдиний звук серед тиші, що запала на пагорбі.