Я виплюнув камінець, що застряг у мене в роті.
— Здається, він простив нас, Фекварле, — прохрипів я. — Поглянь, він усміхається!
— Не забувай, Бартімеусе, що ми стоїмо вниз головою!
— Так, справді…
Хаба підійшов і згори поглянув на нас.
— Ось що я роблю, — тихо промовив він, — з рабами, які один раз не послухалися мене.
Відповіддю було мовчання. Навіть я не мав чого сказати.
— А зараз я покажу вам, що буває з рабами, які не послухалися мене двічі!
Він витяг руку й промовив одне-єдине слово. Сліпучо-яскрава, наче сонце, цятка зависла в повітрі над його долонею. Цятка мовчки збільшилася до осяйної кулі; куля лягла йому в долоню, не торкаючись її. Поволі вона потьмяніла, наче вода, змішана з кров'ю. Всередині кулі помалу виступили якісь обриси — там хтось був: самотній, сліпий, змучений страшними тортурами, загублений у пітьмі.
Мовчки, перевернуті догори ногами й звисаючи донизу, ми дивились на цю нещасну, скалічену істоту. Ми довго спостерігали за нею.
— Упізнаєте? — запитав чарівник. — Це такий самий дух, як ви. Чи то пак, був таким колись. Він теж знав, що таке воля. Можливо, він, як і ви, тішився, змушуючи мене марнувати час і зневажаючи накази, які я віддавав йому. Я цього не пам'ятаю, тому що вже багато років тримаю його в підвалі своєї вежі. Він, мабуть, і сам уже цього не пам'ятає. Часом я трохи підбадьорюю його, щоб нагадати йому, що він досі живий, решту ж часу залишаю наодинці, нидіти в тузі й муці…
Він поволі оглядав нас своїми вологими очима; голос у нього залишався так само спокійний, як і дотепер.
— Якщо хтось із вас бажає такої самої долі, спробуйте розгнівати мене ще раз. Якщо ж ні, то беріться до роботи, копайте землю й готуйте каміння за наказом царя Соломона. І моліться, якщо цс відповідає вашій природі, щоб я коли-небудь усе-таки дозволив вам покинути Землю.
Обриси в кулі пропали, сама куля засичала й зникла. Чарівник обернувся й попрямував до палацу. Довга чорна тіш. тяглася за ним, підстрибуючи й пританцьовуючи на каменях.
Ніхто з нас не вимовив ні слова. Один за одним ми перекинулися набік і попадали в порох.
8
На північ від Шеби аж на тисячу миль тяглися безкраї аравійські пустелі — широкий, безводний клин з піску та мертвих кам'яних гір, що уривався на заході біля Червоного моря. Далеко на північному заході — там, де півострів з'єднувався з Єгиптом, а Червоне море закінчувалось Акабською затокою, — лежав торговельний порт Ейлат, в якому віддавна сходилися шляхи, товари й люди. Щоб дістатися з Шеби до Ейлата, де на старих базарах можна було вигідно продати прянощі, купці вирушали в обхід через силу-силенну маленьких царств, сплачуючи дорогою численні мита й відбиваючи напади гірських племен та їхніх джинів. Якщо все тривало як слід — верблюди були здорові, а від нападників щастило відбитися — купці зазвичай прибували до Ейлата за шість-сім тижнів, цілковито зморені мандрами.
Начальниця варти Ашміра подолала цю дорогу за одну-єдину ніч, долетівши до Ейлата в піщаному вихорі.
За межами рятівної Мантії, серед пітьми й виття вітру, шалено кружляли колючі піщинки. Ашміра не говорила нічого: вона сиділа, заплющивши очі й міцно обнявши власні коліна, і намагалася не звертати уваги на голоси, що серед вихору без упину кликали її на ім'я. То все були витівки духа, що ніс її, проте загалом закляття жриць подіяли як слід. Ашміру не жбурнуло об землю, не розчавило, не розтерзало; її щасливо донесло до місця і обережно посадило на пісок саме тоді, коли благословилося на світ.
Вона поволі, з натугою випрямила спину й наважилася розплющити очі. Вона сиділа на пагорбі, всередині трьох рівних піщаних кіл. Повсюди видніли кволі кущі, гостра осока та скелі, що виблискували в промінні вранішнього сонця. На вершині пагорба стояла маленька гола дитина й дивилася на неї блискучими темними очима.
— Онде Ейлат, — мовив джин. — Ти будеш там ще до полудня.
Ашміра поглянула й побачила вдалині жовте сузір'я вогнів, що ледве видніли в досвітніх сутінках, і поряд із ним вузьку, як лезо ножа, білу смугу, що розділяла небо й землю.
— А там, — провадила дитина, — море. Акабська затока. Ги зараз у південних околицях володінь царя Соломона. В Ейлаті ти зможеш найняти верблюдів, щоб дістатися до Єрусалима — це ще кількасот миль. Сам я далі не понесу тебе — це небезпечно. Соломон влаштував в Ейлаті корабельні, щоб контролювати купецькі шляхи вздовж узбережжя. Там перебуває дехто з його чарівників і чимало духів, котрі пильнують, щоб не пропустити туди таких, як я. Мені не можна заходити до міста.