Ашміра підхопилася й зойкнула з болю в занімілих м'язах.
— Що ж, дякую тобі за допомогу, — сказала вона. — Коли повернешся до Маріба, перекажи, будь ласка, мою подяку жрицям і нашій любій цариці. Скажи, що я вдячна їм за все і докладу всіх сил, щоб виконати свій обов'язок, і що…
— Мені не треба дякувати, — перервала її дитина. — Я зробив це суто з примусу. Правду кажучи, якби мені не загрожував Вогонь Лиха, я зжер би тебе вмить: ти — дуже соковитий шматочок! А щодо цариці та її прихвоснів, то їм, гадаю, теж не варто дякувати: вони відрядили тебе на страшну смерть, а самі розкошують собі в затінку палацових садів… Хоча, звісно, я перекажу їм твої вітання.
— Підступний демоне! — гаркнула Ашміра. — Якщо я й помру, то заради своєї цариці! На мою країну напав ворог, і сам Бог Сонця благословив мій подвиг! Ти нічого не знаєш ні про відданість, ні про любов, ні про батьківщину! Забирайся геть!
Вона стисла амулет, що висів у неї на шиї, й сердито вигукнула закляття. Осяйне жовте коло вдарило джина, і той шкереберть покотився назад.
— Гарненька витівка! — сказала дитина, підводячись. — Тільки сила в тебе невеличка, а мета — ще дрібніша. Боги, батьківщина… що це, як не порожні слова?
Дитиня заплющила очі й пропала. Легенький вітерець дихнув з півночі на південь, розвіявши рівні піщані кола й змушуючи Ашміру тремтіти від холоду.
Вона стала на коліна, витягла з торбини бордюг з водою, загорнутий у виноградне листя корж, срібний кинджал і дорожній плащ, який одразу накинула на плечі, щоб зігрітися. Насамперед, відчуваючи сильну спрагу, вона як слід напилася з бордюга. Далі, відкушуючи шматочок за шматочком, швидко з'їла корж, роздивляючись тим часом з вершини пагорба на місто й міркуючи, як їй краще пройти туди. Потім обернулася на схід — туди, де сонячний диск тільки-но відірвався від землі. Десь далеко він так само засяяв і над чудовою Шебою. Його велич сліпила Ашміру, її обличчя відчувало його тепло. Рухи її сповільнилися, розум очистився; думки про термінову справу тимчасово покинули її. Вона стояла на вершині, юна, легка й струнка, і золоте сяйво виблискувало на її довгому чорному волоссі, в людському тілі. За давніх-давен Бог Сонця заповів нам, який розмір повинне мати наше місто. Ми не можемо будувати за межами цих мурів, і тому наше місто росте не вшир, а в висоту. Бачиш ці вежі з усіх боків? Там живе наш люд — по родині на кожному поверсі, а коли стає тісно, ми надбудовуємо нові поверхи з валькованої цегли… А тепер, дитинко, подивися вниз. Бачиш — довкола міста все зелене, а далі — жовта пустеля? Зелене — це наші сади, завдяки ним ми живемо на світі. Щороку високо в горах тануть сніги, й вода потоками лине по висохлих річищах, напоюючи наші землі. За давніх часів наші цариці викопали канали, які ведуть воду до полів. Наш головний обов'язок — берегти ці канали, бо без них ми загинемо… А тепер поглянь на схід. Бачиш оті біло-блакитні гори? То Гадрамаут — там ростуть наші ліси. Ці дерева — другий наш найголовніший скарб. Ми збираємо з них смолу, сушимо і… що з цього виходить?
Ашміра аж застрибала з радощів, бо вона знала відповідь: — Ладан, матусю! Той, яким смердять горяни!
Мати поклала доньці на голову свою залізну руку.
— Годі стрибати, дитинко! Майбутній охоронниці палацу не личить скакати, наче дервіш з пустелі, — навіть коли тобі п'ять років! Так, твоя правда, це ладан. Для нас він дорожчий від золота, бо це — наше багатство. Ми торгуємо ним з далекими царствами, що лежать за морями й пустелями. Вони добре платять нам за нього, хоча якби могли, залюбки відібрали б… Від їхньої жадібності нас захищають тільки великі аравійські пустелі, яких не може перетнути жодне військо!
Ашміра посерйознішала й насупилася:
— Якщо сюди прийдуть вороги, то цариця всіх їх уб'є! Правда, матусю? Цариця захищає нас усіх!
— Так, дитинко. Наша цариця захищає Шебу. А ми, охоронниці, захищаємо її. Задля цього ми й народилися на світ. Ти, люба Ашміро, коли виростеш, теж захищатимеш нашу благословенну володарку — навіть ціною власного життя, як захищаю її я, як захищали її наші праматері. Ти присягаєшся на цьому?
Ашміра так посерйознішала, як тільки могла:
— Присягаюся, матусю!
— От і розумниця! Що ж, ходімо вниз, до сестер.
За тих часів стара цариця Шеби ще не так розповніла, щоб не виходити з палацу. Її всюди супроводжували охоронниці, їхня начальниця, мати Ашміри, завжди прямувала за царицею, наче тінь, і на поясі в неї невимушено висів кривий меч. Ашміра, що дуже пишалася материним довгим, блискучим волоссям, вважала, що її мати гарніша й величніша за саму царицю, однак розуміла: про це краще нікому не говорити. Такі думки віддавали справжнісінькою державною зрадою, а зрадників зазвичай відводили на голий пагорб за далекими заплавними луками, й там їхніми рештками потім ласували пташки. Ашміра тішилася вже мріями про те, як колись сама стане начальницею варти й супроводжуватиме царицю. Тому вона йшла в садок позаду палацу, брала зламану тростинку і вправлялася в фехтуванні, винищуючи лави уявних демонів у лютій і нещадній битві.