Ще змалку вона приєдналася до матері в тренувальній залі, де під пильним оком літніх матерів-охоронниць, які вже надто постаріли для регулярної служби, жінки з варти цариці щоденно вправлялися в бойових мистецтвах. До сніданку вони лазили по линвах, бігали по луках, плавали в каналах біля мурів. Потім, розім'явши як слід свої м'язи, по шість годин на добу тренувалися в гомінких сонячних залах, б'ючись на мечах та палицях, на ножах і навкулачки, кидаючи диски й кинджали в напхані соломою мішені по стінах. Ашміра, сидячи на лаві, спостерігала за ними, як вони перев'язували рани й синці пов'язками, просоченими цілющим зіллям. Часом вони з іншими малими дівчатками брали невеличкі дерев'яні мечі й списи, виготовлені навмисне для них, і долучалися до матерів у їхніх тренуваннях. Так розпочалося їхнє навчання.
Ашмірина мати була найкраща серед цих жінок, тому вона й стала начальницею варти. Бігала вона швидше за всіх, билася лютіше за всіх і — головне — влучніше за всіх кидала в ціль маленькі блискучі кинджали. Вона вміла кидати їх і стоячи, й бігцем, і навіть із-за рогу: кинджал щоразу вгороджувався аж по руків'я в будь-яку мішень по той бік зали.
Ашміру ця майстерність просто-таки зачаровувала. Вона часто підбігала до матері й простягала руку:
— Дай і мені!
— Ти ще мала, дитинко, — відповідала мати з усмішкою. — Візьми он дерев'яний кинджал: він і краще врівноважений, і ти не поріжешся ним… Ні-ні, не так! — застерігала вона, бо Ашміра вже встигала вихопити кинджал з її руки. — Треба легенько стиснути вістря між великим і вказівним пальцями… отак. А тепер спокійно… заплющ очі, глибоко вдихни…
— Ні, не треба! Поглянь, як я вмію! Ой…
— Як на перший раз, то непогано! — сміялася мати. — Якби мішень була на шість кроків правіше й на двадцять кроків ближче, ти влучила б точнісінько в ціль… Ну, а мені залишається тільки радіти: якби мої ноги були трохи більші… — Вона піднімала кинджал з землі. — Ану, спробуй ще раз!
* * *
Минали літа. Бог Сонця щодня долав свій небесний шлях. Нині Ашмірі було вже сімнадцять. Прудконога, з серйозними очима, вона стала однією з чотирьох нещодавно призначених начальниць палацової охорони. Вона чудово відзначилася під час останнього заколоту горян і сама взяла в полон проводиря заколотників та його чарівників. Кілька разів вона виконувала обов'язки головної охоронниці, стоячи позаду цариці під час храмових церемоній. Проте сама цариця Шеби не заговорила з нею жодного разу, не звертала на неї ані найменшої уваги — аж до тієї ночі, коли згоріла вежа.
За вікном досі ще клубочився дим, із Зали Мертвих лунав гуркіт жалобних барабанів. Ашміра сиділа в царициному покої, незграбно стискаючи в руці келих з вином і туплячись у підлогу.
— Ашміро, люба, — говорила цариця. — Чи знаєш ти, хто скоїв цей моторошний злочин?
Ашміра поглянула на неї. Цариця сиділа так близько, що вони майже торкались одна одної колінами. Надміру близько. Серце шалено тьохкало в грудях. Ашміра знову потупила очі.
— Кажуть, володарко, що то цар Соломон… — прожебоніла вона.
— А чи не кажуть, навіщо він це зробив?
— Ні, володарко.
— Ашміро, ти можеш дивитися на мене, коли ми розмовляємо. Так, я твоя цариця, але ми обидві — доньки Сонця.
Коли Ашміра знову підвела очі, то побачила, що цариця всміхається. Від цього видовища їй трохи запаморочилось у голові. Вона відсьорбнула вина.
— Головна начальниця варти часто розповідала про твої здібності, — провадила цариця. — Спритна, дужа, розумна… Не боїться небезпеки… Кмітлива, часом навіть відчайдушна… І до того ж гарненька — це я бачу й сама. Скажи-но мені, Ашміро, що ти знаєш про Соломона? Що ти про нього чула?
Ашмірине обличчя аж пашіло, їй стисло горло. Це, напевно, від диму: вона цілу ніч командувала тими, хто передавав до вежі відра з водою.
— Звичайні казки, володарко. Що він живе в палаці з нефриту й золота, який збудував за одну-єдину ніч за допомогою свого чарівного Персня. Він володарює над двадцятьма тисячами духів, один з яких страшніший за іншого. У нього сімсот дружин — отже, він жорстокий і розпусний. У нього…