Цариця підняла руку:
— Я теж про це чула, — усмішка зникла з її лиця. — Ашміро, Соломонові потрібні скарби Шеби. Нинішня пожежа — робота одного з його демонів, і коли настане молодик… тобто через тринадцять днів… військо Персня прийде сюди, щоб винищити нас усіх.
Ашміра вирячила з переляку очі, проте не сказала ні слова.
— Якщо… — провадила цариця, — якщо я не погоджуся сплатити викуп. Годі й говорити, що я цього не робитиму. Це заплямує і честь Шеби, і мою власну честь. Проте який у мене вибір? Сила Персня надто потужна, щоб опиратись їй. Щоб небезпека минула, слід знищити самого Соломона. Однак це майже неможливо: він ніколи не покидає Єрусалим, а це місто надто добре захищене й від вояків, і від чарівників. І все ж таки… — цариця скрушно зітхнула й поглянула у вікно. — І все ж таки надія є. Якби знайшовся мандрівник-одинак — розумний, спритний і до того ж такий, що здавався б цілком безневинним, — то, може, він і зумів би проникнути до царя… І коли він — чи радше вона — опиниться з царем сам на сам, тоді… Ні, це надто важке завдання.
— Володарко… — Ашмірин голос аж тремтів і з нетерплячки, й зі страху перед тим, що вона збиралася сказати. — Володарко, якщо я можу стати чимось у пригоді…
Цариця Шеби ласкаво всміхнулася:
— Дівчинко, не треба слів. Мені вже відома твоя вірність. Я знаю, як ти любиш мене. Так, мила моя Ашміро, я вдячна тобі за цю пропозицію. Я вірю, що ти зможеш…
* * *
Вранішнє сонце висіло над самісінькою пустелею. Коли Ашміра нарешті оговталася й знову поглянула на захід, то побачила, що порт Ейлат обернувся на розсип білих будинків, а море — на блакитну смужку, на якій видніли крихітні білі цятки.
Вона примружила очі. Це кораблі! Кораблі, що належать жорстокому Соломонові… їй відтепер слід нашорошити вуха!
Вона підхопила срібний кинджал, що лежав біля її торбини, засунула його за пояс і заховала під плащем. Мимохідь її погляд зупинився на небі: там вона побачила надщерблене коло місяця, бліде й примарне в блакитному ранковому небі. Це ніби збудило її. Залишилося дванадцять днів! А до Соломона ще так далеко… Ашміра схопила торбину й підтюпцем побігла вниз.
9
— Обережніше зі щебенем! — гаркнув Фекварл. — Мені в потилицю потрапила ціла жменя!
— Пробач.
— Та й спідницю довшу надягни! Бо мені дивитись на тебе лячно!
Я припинив лупати камінь:
— Що ж я можу вдіяти? Зараз така мода!
— І сонця мені не затуляй! Відійди хоч трохи вбік!
Ми люто вирячились один на одного. Я знехотя посунувся на дюйм ліворуч, Фекварл роздратовано перейшов на дюйм праворуч. І ми взялися далі лупати камінь.
— Я ще зрозумів би, — сумно бубонів Фекварл, — якби нам дозволили робити це як слід! Один чи два Вибухи — й ця скеля розлетілася б на шматочки!
— Скажи це Соломону, — відповів я. — Це через нього нам не дозволяють… О-ой!
Молоток замість долота влучив по пальцю моєї ноги. Я застрибав на місці, мов божевільний. Мої прокльони відлунювали від скель, полохаючи стерв'ятників. Цілісінький ранок, ще з передсвіта, ми вдвох працювали в кар'єрі під місцем майбутнього будівництва, витесуючи перші кам'яні блоки для храмових стін. Фекварл стояв трохи нижче за мене, тож краєвид йому відкривався не найкращий. Зате мою сторону повністю заливало проміння вранішнього сонця. Я обливався потом і шаленів. А тепер ще й зацідив собі по пальцю!
Я озирнувся: довкола тільки скелі, спекотне марево й жодного поруху на жодному з рівнів.
— Досить із мене! — врешті не витримав я. — Хаби поблизу немає, його бридкого фоліота теж. Пора зробити перерву!
Сказавши це, красень-юнак пожбурив долото геть і ковзнув дерев'яними сходами на дно кар'єру.
Фекварл знов обернувся нубійцем — череватим, опецькуватим, брудним і похмурим. Трохи повагавшись, він також кинув своє знаряддя. Ми посідали навпочіпки в затінку наполовину витесаного блоку — як зробив би всякий ледачкуватий раб.
— Знову нам дісталася найгірша робота, — буркнув я. — Чому б нам, скажімо, разом з іншими не готувати місце під фундамент?
Нубієць почухав собі черево, знайшов під ногами гострий уламок каменя й заходився колупати ним у своїх трішки загострених зубах.