— Я тут декого нагледів, — сказав він.
Жебрак насупився:
— Спочатку кинь монету, а тоді балакай. Хоча б про людське око! — він зачекав, поки чолов'яга послухається. — Ну, кажи… Де він?
— Не «він», а «вона», — невдоволено відповів худорлявий. — Дівка. Прийшла цього ранку з півдня. Мандрує сама. Хоче потрапити до Єрусалима. Зараз саме подалася купувати верблюда.
— Скільки в неї з собою, як ти гадаєш? — запитав жебрак, примруживши око, й сердито махнув патерицею. — Та не затуляй мені, врешті-решт, сонце! Я кульгавий, а не сліпий!
— Не такий уже ти й кульгавий, — відказав худорлявий чолов'яга, трохи побокувавши. — Вбрана вона добре, та й до торбини варто зазирнути. Та й сама вона добрих грошей варта, якщо ти зрозумієш, до чого я веду.
— І вона справді сама? — жебрак поглянув уздовж вулиці, чухаючи щетину на підборідді. — Що ж, гаразд. Караван усе одно виходить лише завтра, тож їй будь-що доведеться заночувати в місті. Нам нікуди поспішати. Йди знайди Інтефа, а якщо він п'яний, приведи його до тями. А я вирушу на площу — погляну, що там діється. — Жебрак напрочуд спритно підскочив, опершись на патерицю. — Гаразд, ходи вже! — сердито додав він. — Знайдеш мене на площі. А якщо дівка кудись подінеться, я тебе окликну.
Махнувши патерицею, він пошкутильгав геть. Невдовзі він уже зник з очей, проте його крики та благання було чути здалеку.
* * *
— Ні, дівчино. Я міг би продати тобі верблюда, — говорив торговець, — тільки в нас так не заведено. Пришли до мене свого батька чи брата: ми вип'ємо з ним чаю, пожуємо кату, а там уже й погодимо все по-чоловічому. Я чемно дорікну їм за те, що вони відпустили тебе саму. Тутешні вулиці не дуже ласкаві до дівчат, хіба твої родичі цього не знають?
Сонце вже повертало на вечір. Персиково-помаранчеве світло, струменіючи крізь тканину шатра, ліниво падало на килим та подушки торговця, що сидів на них. Поряд лежав стосик глиняних табличок: деякі — старі й висохлі, деякі — ще свіжі, лише частково вкриті нотатками торговця. Перед ним були старанно розкладені й розставлені стилос, табличка, келих і глечик вина. Над головою в нього з даху звисав, поволі обертаючись у повітрі під легеньким вітерцем, оберіг від джинів.
Ашміра озирнулася назад. Базарний день закінчувався. Повз шатро майнули дві тіні, незнайомі їй: жодна з них не прямувала, дивлячись собі під ноги, як її переслідувач… І все ж таки надворі вечоріло — не варто було потемки залишатися на самоті. Здалеку долинув гугнявий голос жебрака.
— Тобі будь-що доведеться мати справу зі мною, — сказала вона торговцеві.
Проте його опецькувате обличчя навіть не поворухнулося. Він поглянув на табличку, сягнув рукою по стилос:
— Я надто заклопотаний, дівчино. Пришли до мене батька.
Ашміра ледве стримала свій гнів. Це була вже третя така розмова за день, а надвечірні тіні тим часом довшали. До нападу на Маріб лише дванадцять днів, а караван до Єрусалима йде аж десять.
— Добродію, — сказала вона. — Я щедро заплачу тобі. Назви лише ціну.
Торговець стиснув вуста й, трохи повагавшись, поклав стилос убік:
— Покажи, чим ти платитимеш.
— А яка твоя ціна?
— Дівчино, за кілька днів тут будуть єгипетські торговці золотом. їм треба буде до Єрусалима, й вони куплять у мене всіх верблюдів, які в мене є. Вони заплатять мені чи гаманцями з золотим порошком, чи самородками з нубійських копалень. Я з радощів закручу собі вуса, згорну аж на місяць своє шатро й бенкетуватиму на вулиці Зітхань. А що ти покажеш мені найближчої хвилини, щоб я віддав тобі одного зі своїх чудових темнооких верблюдів?
Дівчина засунула руку під дорожній плащ і дістала звідти блискучий камінь завбільшки з абрикос.
— Це блакитний діамант із Гадрамаута, — пояснила вона. — Огранений і відшліфований на п'ятдесят граней. Кажуть, ніби сама цариця Шеби носить такий на своїй короні. Дай мені верблюда, й камінь буде твій.
Торговець заціпенів. Персиково-помаранчеве світло падало йому на обличчя. Він позирнув туди, де глухо гомонів базар. Кінчик язика пробіг по його вустах. Нарешті він промовив: