— Цікаво було б знати, скільки в тебе з собою таких камінців…
Ашміра поворухнулася так, щоб трохи відгорнути плащ зі свого тіла, і вхопилася за кинджал, що висів у неї на поясі.
— Проте мені, — лагідно провадив торговець, — одного цілком вистачить. То що, згода?
Ашміра кивнула:
— Чудово. Подавай сюди мого верблюда.
* * *
— Вона зараз іде вулицею Прянощів, — доповідав худорлявий чолов'яга. — Залишила верблюда на площі. Його споряджають до завтрашнього ранку. Грошей вона не шкодує — балдахін і таке інше. Торбинка в неї не порожнює! — Впродовж усієї бесіди він не припиняв бавитися з довгою смужкою тканини, крутячи її між пальцями.
— На вулиці Прянощів надто людно, — відповів жебрак.
— А на Чорнильній?
— Отам буде краще. Вчотирьох упораємось.
Ашміра сказала пекареві правду. Чарівницею вона не була. Однак на магії трохи зналася.
Коли їй було дев'ять років і вона тренувалась у дворі, до неї підійшла старша мати-охоронниця:
— Ходімо зі мною, Ашміро.
Вони прийшли до невеличкої кімнати над тренувальною залою, де Ашміра досі ніколи не бувала. Кімната була заставлена старовинними кедровими столами й шафами. За відчиненими дверцятами шаф видніли оберемки папірусових сувоїв, стоси глиняних табличок і черепків, помережаних якимось письмом. Посередині кімнати на підлозі було накреслено два кола з п'ятикутними зірками.
Ашміра насупилась і відгорнула з чола пасмо волосся:
— Що це таке?
Старша мати-охоронниця мала сорок вісім років і колись була начальницею царської варти. Вона придушила три заколоти в Гадрамауті. На її зморшкуватій шиї виднів тонкий білий шрам від меча, й ще один — на чолі. Усі охоронниці побожно шанували її, й навіть сама цариця зверталася до неї трохи запобігливо. Мати-охоронниця поглянула згори на насуплену дівчинку й лагідно мовила:
— Кажуть, ніби ти добре вчишся.
Ашміра тим часом роздивлялася сувій, що лежав на столі. Він був щільно списаний чудернацькими знаками, а всередині кількома впевненими штрихами було намальовано моторошну постать — наполовину хмару, наполовину кістяк. Дівчинка стенула плечима.
Мати-охоронниця провадила:
— Я бачила, як ти кидаєш кинджали. За твого віку я кидала їх незгірше за тебе. І твоя мати — теж.
Дівчинка навіть не поглянула на неї, проте її дитячі плечі напружились. Вона запитала так, ніби не чула попередніх слів:
— А що це за магічні штучки?
— А ти як гадаєш?
— Це щоб викликати з повітря демонів. Я думала, що це заборонено. Матері-охоронниці кажуть, ніби це можна тільки жрицям… — її оченята зблиснули. — Чи ви всі брехали?
Наступні три роки матері-охоронниці доводилося частенько лупцювати це дівчисько — то за лінощі, то за непослух, то за зухвальство. Та зараз вона лише сказала:
— Ашміро, послухай. Я пропоную тобі дві речі. Перша — це знання, а друга…
Вона простягла руку. З її пальців звисав срібний ланцюжок, а з ланцюжка — підвіска в формі сонця. Побачивши її, дівчинка аж зойкнула.
— Немає потреби казати, що вона колись належала твоїй матері, — пояснила старша мати-охоронниця. — Ні, зараз я її тобі не віддам. А тепер послухай.
Вона дочекалася, поки дівчинка підніме голову. Обличчя в малої було напружене, вороже; вона ледве стримувала свої почуття. Мати-охоронниця заговорила далі:
— Ні, ми не брехали тобі. У Шебі справді заборонено займатися магією будь-кому, крім храмових жриць. Лише вони мають право викликати демонів. І це не випадково! Адже демони — підступні, люті істоти, небезпечні для всіх. Подумай про гірські племена — хіба можна їм довіряти? Якби будь-хто з вождів міг викликати джина, посварившись із сусідами, ми мали б по десятку воєн на рік — і половина люду загинула б! Зате жриці можуть спрямувати силу джинів на добро. Як ти гадаєш, хто збудував нашу греблю чи хоча б міські мури? Щороку джини допомагають нам ремонтувати вежі й чистити канали.
— Так, я знаю, — відповіла Ашміра. — Вони виконують накази цариці. Так само, як люди, що працюють у полях.
Старша мати-охоронниця засміялася:
— Твоя правда. Джини взагалі подібні до людей: якщо поводитися з ними суворо й не дозволяти чинити ані найменшого зла, то з них може бути чимала користь. Тільки от у чому річ… Магія також потрібна варті — ось із якої причини. Наш обов'язок, сенс нашого буття в тому, щоб захищати нашу володарку. Зазвичай ми покладаємось на свої тілесні навички, та часом цього замало. Якщо на царицю нападе якийсь демон…