— Отак і напали? І всіх передушили?
— Нібито з-за барханів повискакували. І всі були величезні, потворні й страшні.
— То на те вони й чудовиська, хіба ні? — бегемотик трохи поміркував. — Ось тобі моя порада: доручи цю справу отим чотирьом. — Я показав на маридів, що досі висіли на сьомому рівні, тихенько сперечаючись, яка з царських дружин апетитніша.
Соломон по-котячому посміхнувся:
— Ні, о найлукавіший з духів, до цієї справи візьмешся ти! Ці напади влаштовують розбійники, серед яких напевно є могутні чарівники. Поки що мої війська не зуміли знайти нікого. Обшукай пустелі, вбий тих чудовиськ і з'ясуй, хто чинить ці лиходійства.
Я завагався:
— Отак сам-один?
Цар позадкував — він прийняв нове рішення.
— Ні, ти будеш не сам. Хабо! Ходи-но сюди!
Мій господар запопадливо підійшов.
— Великий царю, благаю! Зараз я все поясню…
— Не треба жодних пояснень. Я чітко наказав тобі стежити за своїми слугами. А ти не виконав мого наказу. Витівки цього джина — твоя провина. Оскільки ні ти, ні твої слуги більше не гідні працювати на будівництві храму, вирушайте завтра до пустелі і не повертайтеся, аж поки розшукаєте й приборкаєте розбійників. Зрозуміло, Хабо? Еге ж? Кажи!
Єгиптянин утупився в землю, його щока пересмикувалась. Один з чарівників нишком захихотів.
Хаба підняв голову й неохоче вклонився:
— Володарю, я завжди корюся твоїм наказам і твоїй волі.
Соломон відповів якимось невиразним порухом. Розмову було скінчено. Дружини побігли наперед, пропонуючи цареві воду, солодощі, пахощі: раби енергійніше замахали пальмовим гіллям, вельможі розгорнули сувої з планами храму. Соломон рушив геть, і галасливий натовп подався за ним, покинувши на пагорбі Хабу, бегемотика й ще сімох бідолашних джинів.
12
Хутко повернувшися до своєї вежі, Хаба таємними ходами пробрався до підвальної майстерні, до якої вели двері з чорного граніту. Підходячи ближче, Хаба вимовив закляття. Дух, що мешкав у підлозі, відчинив двері тихіше за думку. Хаба увійшов, не сповільнюючи ходи, вимовив ще одне слово — й двері зачинилися за його спиною.
Його огорнула темрява, неосяжна й цілковита. Чарівник трохи постояв, загартовуючи тишею, самотністю й мороком свою силу волі. Далі з кліток почулися ледь чутні звуки — шурхіт, кволе скавуління істот, що надто довго перебували в пітьмі, тривожний шемріт інших істот, які ненавиділи світло й боялися його удару. Хаба трохи потішився цими жалісними звуками, а далі стрепенувся. Він виголосив нове закляття, й біси в фаянсових кулях, підвішені під самісінькою стелею, спалахнули магічним світлом. Моторошне блакитно-зелене сяйво залило підвал, то посилюючись, то тьмяніючи, — глибоке й бездонне, наче море.
Підвал був просторий, із склепінчастою стелею, яку підтримували грубо висічені з каменю колони, розставлені з однаковою відстанню. Колони виступали з блакитного серпанку, наче стебла велетенських підводних рослин. Гранітні двері за спиною чарівника перетворилися на одну з безлічі кам'яних плит у неозорій сірій стіні.
Між колонами стояли численні мармурові столики, підставки, крісла, канапки й чудернацькі, загадкові інструменти. Це було серце Хабиних володінь, своєрідне відображення його розуму та схильностей.
Він проминув кам'яні плити, на яких займався препаруванням; ями для зберігання, звідки тхнуло натром; колоди з піском, де можна було спостерігати за муміфікацією. Він прямував повз ряди бутлів, казанів та дерев'яних рур, повз горщики з розтертим на порошок зіллям, повз темні шафи, наповнені тілами жаб, котів та деяких більших тварин. Він обійшов кістницю, де старанно позначені черепи й кістки сотень тварин лежали поряд із людськими.
Хаба не зважав на вигуки та благання, що лунали з розставлених по нішах сутнісних кліток. Він зупинився біля великого чорного, викладеного з полірованого обсидіану, пентакля і увійшов до магічного кола, трохи піднятого над підлогою. Ступивши в середину кола, він трохи поміркував, далі взявся за нагай, що висів у нього на поясі, й ляснув ним у повітрі.
Усі звуки по клітках ущухли.
У затінку за колонами, на межі блакитно-зеленого сяйва, з'явилась істота, що дала про себе знати згущенням мороку й клацанням зубів.
— Нурґале, — мовив Хаба. — Це ти?
— Я.
— Цар зневажає мене. Поводиться зі мною згорда, а всі інші чарівники з мене кепкують.
— Що мені до того? В підвалі холодно й темно, а в товаристві його мешканців — нудно. Звільни мене!