— Я не звільню тебе. Я хочу покарати свого колегу Рувима. Він сміявся з мене найголосніше.
— Чим ти хочеш покарати його?
— Болотяною лихоманкою.
— Я все зроблю.
— Нехай вона триває чотири дні й щоночі дужчає. Нехай він лежить хворий і нікчемний, нехай його руки й ноги горять у вогні, а тіло мерзне. Нехай його очі осліпнуть, але ночами нехай він бачить моторошні видива — такі, що він стогнатиме, борсатиметься й волатиме про допомогу, та допомоги не буде.
— Ти хочеш убити його?
Хаба завагався. Чарівник Рувим був кволий, тож не варто було боятися його помсти, та коли він помре, у справу негайно втрутиться Соломон… Він хитнув головою:
— Ні. Лише на чотири дні. А тоді нехай видужує.
— Слухаю тебе, володарю.
Хаба ляснув натаєм. Горла, клацнувши зубами, майнула повз нього й зникла у вузькій щілині серед стелі. Межі пентакля обдало кислим смородом, і тварюки по клітках завили серед пітьми.
Чарівник постояв мовчки, ляскаючи об долоню натаєм. Тоді покликав:
— Аммете!
— Що, господарю? — обізвався над його вухом тихий голос.
— Я втратив царську ласку.
— Так, господарю, я все бачив. Мені шкода тебе.
— Як мені повернути її?
— Це непросто. Насамперед, гадаю, треба спіймати отих розбійників з пустелі.
Хаба люто скрикнув:
— Ні, я мушу бути тут! При царському дворі! Інші скористаються нагодою поговорити з Соломоном і ще дужче похитнуть моє становище! Ти бачив їхні пики на пагорбі? Гірам мало не кукурікав з радощів, коли я намагався виправдатись! — Хаба відсапнув і заговорив уже спокійніше: — До того ж я маю й іншу справу. Я мушу стежити за царицею…
— Цим не переймайся, — заперечив тихий голос. — Ґезері так само доповідатиме тобі про все і в пустелі. До того ж останні кілька днів ти був надто вже заклопотаний своїми… другорядними справами. Бачиш, до чого це призвело?
Чарівник заскреготів зубами:
— Звідки мені було знати, що цей бундючний бовдур саме сьогодні надумає помилуватися своїм клятим храмом?! Якби ж він хоч попередив!..
— Він володіє Перснем. Йому байдуже й до тебе, й до будь-кого іншого.
— Он як! Гадаєш, мені це невідомо?! — Хаба стиснув держак нагая; криві нігті глибоко вп'ялися в стародавню шкіру. Він понурив голову: щось ласкаво погладило йому потилицю. — О, якби ж то… якби…
— Я знаю, чого ти хочеш, любий господарю. Та говорити про це вголос небезпечно, навіть тут. Ти краєм ока бачив Духа Персня, ти знаєш, який він страшний! Треба бути терплячим і вірити в свої здібності. Ми знайдемо спосіб, як це зробити.
Чарівник глибоко зітхнув і розправив плечі:
— Твоя правда, любий мій Аммете, твоя правда. Просто так важко стояти й дивитись, як цей бундючний ледацюга…
— Огляньмо краще клітки, — лагідно порадив голос. — Це заспокоїть тебе. Тільки спершу, господарю, я хотів би ще дещо обговорити з тобою… Що нам робити з Бартімеусом?
Хаба пронизливо скрикнув:
— З отим клятим джином?! Це через нього нас випхали з Єрусалима! Бегемот, Аммете! На Храмовій горі — бегемот! — він замислено помовчав. — До речі, чи не здалося тобі, що й пикою, й подобою він скидався на…
— На щастя, — запевнив лагідний голос, — Соломон цього, здається, не помітив.
Хаба понуро кивнув:
— Я вже не раз шмагав Бартімеуса за його витівки. Та цього разу нагая буде замало! Цього разу я покараю його як слід!
— Згоден, господарю. Це справді вже занадто. Минулого тижня він покепкував з Ґезері. Без упину сварить між собою джинів… Йому й справді потрібне серйозніше покарання.
— Яке ж, Аммете? Вивернута Шкіра? Чи Скриня Осіріса?
— Перше — надто м'яке, а друге — надто повільне… Господарю. — благально промовив голос, — дозволь мені самому поквитатися з ним! Я цього прагну, жадаю! Мене так давно не годували! Я позбавлю тебе від цього негідника й водночас утамую свій голод!
Над вухом у чарівника щось хижо плямкнуло. Хаба гмикнув:
— Ні… Мені краще, щоб ти був голодний. Це додає тобі пильності.
— Будь ласка, господарю…
— До того ж усі мої джини знадобляться мені живими, коли ми шукатимемо розбійників у пустелі. Облиш своє пхикання, Аммете. Я ще подумаю про це. Нам вистачить часу, щоб поквитатися з Бартімеусом, коли ми повернемося до Єрусалима…
— Як собі хочеш… — ображено й з ледве прихованою злістю відповів голос.
Досі Хаба стояв, напружено згорбившись, під тягарем усіх злигоднів, які так несправедливо звалила на нього доля. Тепер він випростався, й голос його залунав твердо та рішуче: