— Зараз ми підемо збиратися в дорогу. Та спочатку я маю ще одну справу. Можливо, вона нарешті принесе нам добрі вісті…
Він ляснув пальцями й виголосив довге химерне закляття. Задзеленчали далекі дзвоники. Кулі з бісами під стелею затремтіли, завіски на деяких клітках заворушилися.
Чарівник поглянув у темряву:
— Ґезері?
Війнуло смердючими яйцями, і в повітрі біля краю пентакля з'явилася бузкова хмаринка. На ній сидів фоліот Ґезері, який сьогодні прибрав подобу великого зеленого біса з довгими гострими вухами та носом, схожим на грушу. Він химерно, трохи по-блазенському вклонився господареві, проте Хаба не звернув на це уваги.
— Доповідай, рабе!
Фоліот удав, що нудьгує:
— Я побував у Шебі, як ти «наказав». Ходив невидимий вулицями, дослухався до людей. Будь певен: я чув кожен шепіт, кожне бурмотіння.
— Тут я справді певен, бо інакше ти згорів би у Вогні Лиха…
— Саме про це я й думав, — Фоліот почухав собі носа. — Зрештою я почув чимало всіляких дурниць. Що за життя у вас, людей! Чого тільки немає у ваших дрібненьких мізках! Невже ви не розумієте, яке коротке ваше життя, яке мізерне ваше місце серед безмежного Всесвіту? А ви переймаєтесь посагом, гнилими зубами та ціною на верблюдів!
Чарівник скупо всміхнувся:
— Облиш цю філософію, Ґезері. Я нічим таким не переймаюся. Мене цікавить інше: що робить цариця Балкіда?
Ґезері стенув кощавими плечима:
— Нічогісінько. Тобто — нічого надзвичайного. Те саме, що й завжди: молиться в храмах, приймає торговців, вислуховує прохання підданих… Звичайні царські будні. Що вже я дивився, що вже нюхав, що вже підслуховував, — нічогісінько! Анітелень…
— Їй залишилося п'ять днів, — замислено промовив Хаба. — П'ять днів! Ти певен, що вона не збирає військо? Не посилює оборону?
— Яке військо? Яку оборону? — фоліот насмішкувато крутнув хвостом. — Там, у Шебі, купка жилавих дівок, що юрмляться коло цариці, — от і все військо. А жриці навіть не подбали, щоб оточити палац захистом хоча б на другому рівні. Туди й бісеня проникне!
Чарівник погладив підборіддя:
— Це добре. Виходить, вона все-таки вирішила сплатити викуп… Кінець кінцем усі вони чинять саме так.
— А коли так, — відповів фоліот, умостившись зручніше на хмаринці, — то, може, відпустиш мене? Досить мені вже цих викликів за тридев'ять земель! Голова від них так болить, що не повіриш, ій-право! І мозолі набрякають, де їм тільки заманеться… Ось, поглянь на цей — аж сидіти боляче!
— Повертайся до Шеби, рабе! — гаркнув Хаба, відводячи погляд. — Повертайся й стеж за всім, що там діється! І повідомляй мене про все, що помітиш незвичайного. Скоро я знову тебе викличу — до твоїх мозолів мені байдуже!
Фоліот скривився:
— А чому я? На будівництві мені більше подобалося…
— З будівництвом поки що кінець, — сухо відповів Хаба. — Соломон… доручив нам іншу роботу.
— Овва! То він розсердився на тебе? Позбавив своєї ласки? От уже не пощастило!
Хаба розлючено стиснув губи.
— Запам'ятай мої слова, — промовив він. — Колись я за все поквитаюся.
— Авжеж, поквитаєшся! — відповів фоліот. — То, може, зробиш це просто зараз? Прокрадешся до царського покою й поцупиш Перстень, поки цар спить?
— Ґезері!..
— А чому б і ні? Ти ж такий спритний і розумний! Ти зможеш убити його, перш ніж він торкнеться Персня… Ну, чого гаєшся? — фоліот ліниво захихотів. — Облиш, Хабо. Ти такий самий боягуз, як і всі!
Чарівник люто засичав, виголосив закляття й ляснув у долоні. Ґезері заверещав, хмаринка разом з ним вибухнула й пропала.
Роздратований Хаба напружено заціпенів у блакитно-зеленому сяйві свого підвалу, дивлячись у порожнечу. Ні, ще настане час, коли всі, хто його зневажав, гірко пошкодують через свою глупоту..
З темряви долинув шепіт. Щось погладило його шию. Хаба відсапнув і змусив себе облишити думки про помсту. Він вийшов з кола й попрямував до сутнісних кліток. Часу досить — можна трохи перепочити, перш ніж вирушати до пустелі.
13
У день Свята Весни релігійні церемонії тривали вдвічі довше, ніж зазвичай, тож дівчинка нудьгувала. Вона дочекалася, поки старші охоронниці впадуть на коліна перед богом Сонця, піднявши до неба свої важкі старечі сідниці, й боязко озирнулася. Інші дівчата теж старанно молилися, міцно заплющивши очі й притулившись носами до кам'яних плит. Коли повітря загуло ритуальними співами, дівчинка підвелася, навшпиньки прокралася повз усіх і вилізла через вікно. Вона пробігла пласким дахом тренувальної зали, промчала вздовж садового муру й стрибнула, наче кицька, на тінисту вуличку. Поправила сукенку, потерла підборіддя, подряпане об камінь, і попрямувала з пагорба вниз. Вона знала, що дістане ляпанців, коли повернеться, проте зараз їй було байдуже до цього, їй кортіло подивитись на процесію.